Марек Краєвський - Числа Харона

class="p1">Нижче наведу два істотні факти з біографії, які проливають світло на погляди Бекерського. Їх, не вагаючись, можна назвати проявами крайнього шовінізму й тваринного антисемітизму. У 1907 році на літературному гуртку польських студентів Казанського університету граф прочитав доповідь, у якій доводив, що будь-які прагнення поляками незалежності — це вигадки євреїв та масонів. Заздалегідь приречені на поразку, вони начебто мали на меті спровокувати імперію до застосування проти поляків терору та жорстоких репресій. Головним принципом польської політики, — переконував доповідач, — має стати ліквідація єврейського впливу, відмова від боротьби за незалежність і священний вічний союз із Росією на правах широкої автономії. Першу умову, — радив Бекерський, — можна втілити, ізолювавши всіх євреїв, які є царськими підданими, у спеціальних таборах або на виділених для цього територіях.

Доповідь було опубліковано у XVIII номері журналу «Казанский литературный вестник».

Власний антисемітизм Бекерський найжорстокіше довів не лише словом, а й ділом. У березні 1915 року він, як царський офіцер, керував єврейським погромом у Любачеві, під час якого відбулися неймовірно відразливі події, а саме групове зґвалтування двох єврейських жінок та чотирьох дівчаток. За цей вчинок його згідно вироку польового суду, що засідав під керівництвом командира III армії генерала Радка Димитрієва, перевели до штрафного гарнізону на Кавказі.

Та повернімося до процесу. Він розпочався 25 травня 1931 року, майже через рік після арешту обвинувачуваного. Таке відтермінування пояснювалося важкою хворобою серця Юзефа Бекерського, що унеможливило його перебування в слідчій в’язниці. Замість цього підозрюваний знаходився (звичайно, під поліційним наглядом) у комфортабельному помешканні в приватній клініці доктора Кароля Ісаковича.

Процес розпочався зі складання присяги всіма присяжними, потому слово взяв прокурор Влодзімєж Шумило, який коротко представив обвинувачення. Після цього до справи взявся адвокат Вацлав Бехтольд-Сморавинський. Він повністю зосередився на запереченні свідчень головного свідка, Едварда Попельського. Славетний захисник виголосив одну з найблискучіших промов, які мені довелося чути. Вона спиралася на парадоксі, яким не погордували б навіть Демосфен чи Цицерон. «Ваша честь, мій клієнт, — ораторствував він, вдивляючись у суддю чесними очима, — кар’єрист, який власну матір заховав від оточення, аби її єврейське походження не зруйнувало його планів та прагнень. Це людина, зіпсута війною, як багато з-поміж тих, хто на щодень стрічався зі смертю. Його ніяк не можна назвати кришталево-чистим, ні! Але це не він замордував Леона Буйка, а справа, яку розглядає наш незалежний суд, стосується саме цієї смерті. Мій славетний колега, прокурор Шумило, намагатиметься представити мого клієнта зрадником і дегенератом. Але його тут судять не за зраду чи порушення громадського порядку! Предметом розгляду незалежного суду й лави присяжних є вбивство Леона Буйка! Стверджую з усією відповідальністю, що мій клієнт цього вбивства не вчинив, його було в злочин підступно й безжально вплутано!»

Геніальність стратегії меценаса[59] Бехтольда-Сморавинського засвідчують три передумови, приховані в цій короткій промові. Захисник чудово знав, що молодий, але дуже наполегливий і впертий прокурор Влодзімєж Шумило додав до справи перекладену з російської статтю обвинувачуваного, у якій обговорювалося прагнення Польщею незалежності, і забажає очорнити Бекерського перед суддею, колишнім легіонером Пілсудського, Антонієм Книпою. Адвокат заздалегідь послабив таку можливість, зауваживши, що справа не стосується зради. Він також жодним словом не згадав про ставлення обвинувачуваного до селян, точніше, селянок, оскільки знав, що мешканці Стратина й Пукова — це переважно українці, які погано володіють польською мовою й нізащо не погодяться свідчити перед судом, хоч би їх палко заохочував до цього прокурор Шумило, зрештою, сам українець. Бехтольд-Сморавинський дуже прозоро натякав, що прокурор може вороже ставитися до обвинувачуваного націоналіста, який зневажав українських селян. Сам адвокат свої політичні погляди підкреслював, почепивши на вилогу піджака значок Польської соціалістичної партії, який мав свідчити, що його власник служить виключно Феміді й позбавлений політичних антипатій, які соціаліст міг би живити до клієнта-націоналіста.

Захисник висунув наступну тезу про те, що саме Едвард Попельський уплутав Бекерського в цю справу, оскільки мав очевидний мотив, який найкраще характеризує римське визначення is fecit, cui prodest[60]. Отож завдяки тому, що вбивцю Леона Буйка було схоплено, у III Персональному відділі Головної комендатури державної поліції у Варшаві розпочалася офіційна процедура анулювання рішення про звільнення Попельського з роботи та про поновлення його в слідчому відділі. Приватному детективові, чиї доходи доволі нерегулярні, могло дуже й дуже залежати на тому, щоб схопити якогось офірного цапа й повернутися на добре оплачувану державну посаду.

Адвокат припустив також, що Попельський збирався покласти всю провину на Бекерського, оскільки прагнув повернутися на роботу в поліції. Розвиток подій міг бути таким:

• Попельський, який отримав філологічну й математичну освіти, провадить на замовлення поліції лінгвістичне розслідування. Під час слідства натрапляє на слід Леона Буйка. Підозрює його в згаданому вже подвійному вбивстві. Допитує його один раз, а вдруге збирається зробити це 17 червня.

• Того ж таки дня він приходить до Буйка вдруге і знаходить його зануреним у відрі з мастилом.

• Невдовзі потому до Буйка приїздить зі Стратила Юзеф Бекерський, аби з’ясувати (точніше залагодити завдяки фінансовій підтримці) справу викриття походження своєї матері.

• Попельський зв’язує Бекерського, занурює його руки в мастило, а тоді телефонує до поліції.

— Чому такий шанований громадянин, — адвокат багатозначно підніс вказівний палець до стелі, — що ним є Едвард Попельський, людина честі, чого ми, суспільство, вимагаємо від працівників поліції, отож запитую, чому така шанована людина, як він, хотів звинуватити невинного? Я розумію, що ваша честь і шановні присяжні можуть сумніватися щодо засади is fecit, cui prodest. Та існує й інша причина! Отож, Едвард Попельський ненавидів обвинувачуваного так, як лише можна ненавидіти, оскільки той був його суперником в боротьбі за прихильність певної молодої пані, до того ж Бекерський його жорстоко побив і принизив!

Тут пан меценас перетворився на актора. Добре поставленим голосом він викликав трьох свідків-росіян, друзів і підлеглих обвинувачуваного. Повторив виклик ще двічі, а коли ніхто не з’явився, Бехтольд-Сморавинський ляснув себе долонею по лобі, вдаючи, що лише зараз пригадав собі про отримання офіційного листа в цій справі від начальника відділу політичної безпеки Громадського воєводського управління, пана Францішека Пірожека. Прочитав його повільно, аби всі добре запам’ятали. Лист містив інформацію про те, що вищезгаданих росіян, personae non gratae без права перебування, було наприкінці 1930 року депортовано з Польщі. Адвокат Бехтольд-Сморавинський пообіцяв повернутися до цієї «архішвидкої» депортації росіян, після чого викликав свідків, доктора Базилія Гіларевича з лікарні Сестер милосердя в Рогатині й доктора Титуса Бурачинського з львівської лікарні св. Вінцента