Артем Чапай - Червона зона

– Зараз ми це виправимо, – сказала Умiда й набрала двi каструлi води з дiжки в кутку кухнi.

– Що, справдi спиш у кiоску? – розтягуючи слова, запитав Iгор.

Я знизав плечима й розвiв руки.

– Не заздрю, – сказав Iгор. – Хочеш, можна поки у нас?

Я дуже хотiв. Умiда обернулася вiд плитки до мене.

– Тiльки це на пiдлозi, – сказав Iгор.

– На пiдлозi я i у Романа спав, – зiтхнув я. – Але ж на роботу звiдси не встигатиму.

– Пора шукати iншу, – сказала Умiда.

– Як рука? – запитав я в Iгоря.

Вiн пiдняв лiву долоню в брудно-бiлому твердому футлярi. Великий та вказiвний пальцi були вiльнi, а решта три ховалися пiд гiпсом.

– Пферд каже, тижнiв через чотири можна зняти. Каже, рука лишиться робочою.

Улугбек устав з канапи, обiйшов стiл i з легким стуком вiдчинив вiкно.

– Антон-бек, при всiй повазi, – вiн примружив очi. – Стань

бiля вiкна.

Я поспiхом рушив туди й зачепив стегном стiл, Улугбек метнувся i впіймав пластикову пляшку з водою, яка почала падати. Поставив пляшку вертикально й сiв верхи на табуретку в торцi стола:

– Ну-ну, спокiйно. Ще двi секунди ми б витримали.

Умiда засмiялась i поклала долоню менi на плече. Я вiдчув, як у мене нагрiлися щоки й почали свербiти мочки вух. Стояв не рухаючись так, що Iгоря тепер бачив крiзь вiдчинену всередину вiконну раму. Скло було брудне, ще й вiдблискувало. Iгор зрозумiв, що я погано бачу його, i посунувся на iнший край кушетки.

– До речi, Умка, – сказав Iгор. – Мушу подякувати. Пферд казав, що знеболювальне менi видiлив тiльки тому, що я – твiй сусiд.

– Угу. Треба дiстати з зеленої зони, – кивнула Умiда. – Анестетики закiнчуються. Останнiм часом нашi тiльки по лiки вiд тюбика ходили.

Iгор постукав гiпсом по столу. Звук вийшов глухий.

– Подякуєш йому ще раз. Скажи, я грошi поступово вiддам.

– Для друзiв це не принципово, сам знаєш. Буде можливiсть – вiддамо разом. Як нi – Пферд не образиться.

– А з уколом навiть цiкаво було дивитись, – Iгор пiдняв обличчя до мене. – Вiн такими щипцями менi прямо в долоню, глибоко пiд шкiру, й виловлює там, виловлює, крутить, крутить. Чую, тягне. Але не боляче, тiльки вiдчуваю. Дивлюсь – а там така рожево-бiла жила. Слизька, зараза. Вiн її щипцями – й на себе витягує. Ну, щоб зв'язати розiрване сухожилля. А тут у мене палець ворухнувся, воно як вискочить – i назад туди. Як вугор. А Пферд матюкнувся i знов туди, половину щипцiв менi в руку запхав i цю слизьку…

– Д-досить! – я зцiпив зуби й вiдчув, як вищиряюся. Нижня губа щосили вiдкопилилась донизу, ледь не вiдiрвалася вiд ясен. – Не розказуй, бо в яйцях холоне… Як тодi.

Iгор засмiявся. Я вiдчув, як у мене тягне в животi.

– Якi ви, жирiки, нiжнi, – сказав Улугбек. – Уже й виделкою в око вас не штрикни.

– Вода нiби нагрiлась, – озвалась Умiда. – Йди мийся.

Аж пiзно ввечерi, коли ми з Умкою збиралися вставати, щоб я вертався на Борщагiвку, я нарештi заговорив про звiльнення Романа Цюцюри.

– З чого ти взяв, що це через тебе? – сказала Умiда. – Всю профспiлку звiльнили. До цього давно йшлося.

– В Метробудi є профспiлка? – пiдняв брови я.

– Нелегальна. Була. – Умiда зробила наголос на останнє слово. – Людей сорок, може.

– I Роман серед них?

– Гм. Вiн один iз засновникiв, – вона сказала це з ноткою гордостi, й менi кольнуло в горлі.

– А звiльнили чого?

– Ну як же, – хмикнула Умiда. – Всiм вiдомо, що профспiлки – вороги свободи. Вони ж не дають кожному вiльно та незалежно вiд iнших укладати трудовi договори.

Я промовчав. Коли працював новинарем, не раз вiдтворював цю тезу, цитуючи ньюсмейкерiв.

Ми з Умiдою лежали поруч, але я почувався так, нiби вже зараз я в кiоску сам, а Умiди в моєму життi взагалi немає.

– Ромка тепер точно зробить своє, – сказала Умка, лежачи на спинi й дивлячись у стелю.

Я не запитав, що саме. Я лежав i ревнував, бо вона думала про нього, знала, чому його звiльнили, знала його життя, знала його плани, знала його так добре.

– Я давно йому була непотрiбна, – продовжуючи дивитися перед собою, сказала Умiда.

– А. Тодi все ясно, – я ривком сiв на лiжку, спустив ноги, обернувшись до неї спиною, й почав натягати штани.

– Антоне… – я почув, як зашарудiло простирадло й рипнули пружини лiжка. Вона потяглась i провела долонею по моїй голiй спинi.

Я сидiв, згорбившись. Завмер, одягнувши одну штанину. Знов рипнули пружини, Умка стала на колiна в лiжку й усiм тiлом притулилася до моєї спини, обгорнувши собою. Я вiдчув шкiрою її груди, голий живiт. Її худi руки на моїх плечах.

– Антоне… Це вже не має значення, – гаряче дихання у вухо. – Чесно. Чесно.

– Я знаю.

– Точно?

– Точно.

Цього разу в кiоску я зняв зi стiйок i розклав на пiдлозi в ряд три дерев'яних лотка. Колiна та лiктi часом провалювались у щiлини мiж дошками, зате спати стало зручнiше.

R-25

Алiк попросив мене попрацювати в iншому його кiоску, на Борщагiвському базарi.

– Тут я побуду сам, – сказав вiн.

– Але ж там робота до сьомої вечора?

– До другої, як i тут – а потiм тiльки прийти розвантажити третю машину о шостiй чи сьомiй. Плачу вдвiчi бiльше. Хочеш, назовсiм туди переходь, а сюди я пошукаю нового.

– У мене справи вечорами…

– Будь ласка, – Алiк склав руки перед собою. – Саня зовсiм забухав. Там нема кому працювати. Вiн третiй день на роботу не виходить.

– Алiк, я не дуже можу…

– Це лише кiлька днiв, поки я знайду замiну.

– Кiлька днiв?

– Кiлька днiв. Плачу вдвiчi бiльше, нiж тут.

– Добре, – зiтхнув я й одразу похопився. – Давайте я тодi вранцi тут, а потiм там.

– Яка рiзниця, – знизав плечима Алiк. – Давай так. Я тодi вранцi сам буду розвантажувати на базарi. Менi й ближче.

I тепер пiсля другої дня не лишалося часу поїхати на Подiл i назад. Пiд вечiр я ходив на базар далi по Борщагiвськiй, туди, де вулиця переходила у проспект Космонавта Комарова. На базарi мiсце було бiльш людне, покупцi не переводились, тому ввечерi хлiб довозили.

– Ще кiлька днiв, ще кiлька днiв, – сказав Алiк у кiнцi тижня. I посерединi наступного знову: –