Артем Чапай - Червона зона

– Чому ти мене не повiдомив? – Жаба пiдняла до нього обличчя.

Я вiдвернувся до стiни. Цегла була темно-коричнева, вiк будинку перевалив за сотню рокiв.

– Цюцюра! Знось його манатки! – крикнула комендатнка.

– Зараз.

От не треба було лiзти по стiнi завидна – але темнiшало тепер, у другiй половинi червня, дедалi пiзнiше, а Роман сказав, що комендантка пiсля двадцять першої не приходить. Помилився.

Роман винiс менi пiд дверi гуртожитку ношену ватяну куфайку темно-зеленого кольору з вицвiлими оранжевими вставками, вiд зимової метробудiвської форми.

– На, пiдстелиш.

– Дякую. У тебе будуть проблеми?

– Забий. Завтра знову переночуєш.

Хоч я мав ключа вiд хлiбного кiоску, з переляку вирiшив чекати повної темряви. Сидiв на бровцi неподалiк. Щоб збавити час, тупо проводжав поглядом блякiв, якi ходили туди-сюди по секторальнiй стiнi. Вони не дивилися у бiк червоної зони, а в червонiй зонi звикли не помiчати блякiв, хiба хтось iз дiтей зрiдка тицяв факи в їхнiй бiк.

Залiзнi дверi кiоску вiдчинились iз голосним вищанням, я ввiбрав голову в плечi, пiрнув у кiоск i вдарився лобом об щось шорстке. Завмер, швидким рухом зачинив дверi кiоску за собою. Замкнув на залiзний засув, дiстав iз кишенi гаджет, присвiтив екраном. Передi мною вивищувалась металева стiйка iз двадцятьма, я знав, порожнiми лотками з-пiд хлiба. Об один iз дерев'яних лоткiв я, видно, й шурнувся головою. Вiдчував вологе садно на лобi. Приклав долоню, посвiтив на неї екранчиком гаджета. Схоже, тiльки прозора сукровиця.

Кiоск був суцiльнометалевою будкою два на два з половиною. Вiтрина затулялася на нiч залiзними вiконницями, якi вдень утворювали дашок над вiкнами кiоску. Коли вiконницi опускали, кiнцi пiдпорок iз залiзних прутiв заходили всередину, на них зсередини накручувалися великi гайки. Всерединi кiоску стояли чотири стiйки на колiщатах. Стiйки постiйно тасувалися так, щоб одна з найбiльш ходовим товаром, тобто хлiбом i батонами, стояла поряд iз продавщицею. Коли хлiб розпродувався, продавщиця чи я пересували на мiсце спорожнілої стійки повну. Стiйка зi здобою, висiвковими хлiбцями та тiстечками завжди стояла в дальньому від дверей кутку навпроти входу. Об неї я й ударився, чомусь вона опинилася прямо на входi. Тепер я посунув цю стiйку в ряд з iншими. Менi треба було вивiльнити собi досить мiсця, щоб лягти рiвно. Я постелив пiд спину ватяну куфайку Романа й лiг. Мої ноги опинилися пiд нижнiм лотком дальньої стiйки, промiжку мiж пiдлогою та дном лотка не вистачало, щоб тримати ступнi рiвно, тож я знову встав, зняв лоток i поставив його сторч пiд стiну.

Роззувся й лiг. За пiвхвилини кiоск заповнився запахом моїх нiг: я ходив у масивних черевиках-гiвнодавах цiлий день. Скривився i спробував заховати обличчя в куфайку, потiм подумав, що вранцi тхнутиме весь кiоск, знову сiв на пiдлозi, взувся i щiльно зашнурував черевики на литках. Лiг. Пiдлога була залiзна, вкрита лiнолеумом. Було твердо крiзь куфайку. Ноги тепер викручувало вагою гiвнодавiв. Я поставив будильник на гаджетi на п'яту тридцять ранку, щоб точно вийти з кiоску до пробiжки Алiка. Краще йому не знати, що я сплю поруч iз хлiбом, хай навiть учорашнiм. I покупцям краще не знати.

Довго крутився на твердому. Перевертався на бiк, але тоді боліли кістки таза. Кiлька разiв стукнувся колiном об пiдлогу. Лягав на спину, але стопи викручувало назовнi вагою черевикiв, i через якийсь час вiд скручування починали нити колiна. Пробував лежати на животi, але пiдiгнута шия i твердiсть пiд вилицею не давали заснути, а колiна знову нили, впираючись в укритий лише лiнолеумом метал. А за годину в кiоску стало душно. I страшно хотiлося курити. Я пiднявся, вiдсунув стiйку з-пiд дверей так, аби протиснутися, прочинив дверi й вийшов. Сiв на бровку тротуару за кiоском i викурив сигарету. При слабкому освiтленнi я бачив, як зверху по секторальнiй стiнi йде вартовий блеквотер. Прохолодно ще не стало, від асфальту досі тягнуло теплом. Зате хоч кисню бiльше, нiж усерединi. Я зiтхнув, потягнувся й полiз назад.

Коли будильник розбудив мене, я зрадiв. Крiзь щiлини мiж вiконницями пробивалося слабке сiре свiтло.

Пiсля роботи я не мiг iти в гуртожиток через прохiдну, бо ж очевидно, що Жаба отримала щодо мене конкретнi iнструкцiї. На Подiл я цього дня не встигав, тому тинявся по Борщагiвцi. Очi свербiли вiд недосипу. Коли остаточно стемнiло, я залiз по вiконних ґратах на четвертий поверх i пройшов у кiмнату Романа.

Його лiжко стояло без постелi. Голий смугастий матрац на пружинах. Речей теж не було. У кiмнатi сидiв патлатий худий метробудiвець, вiн був без футболки, повернув голе плече до лампи i видушував прищ. Вiн байдуже підняв на мене очі й знову вiдвернувся до свого плеча.

– А де Цюцюра?

– А його звiльнили, – сказав патлатий, не повертаючи до мене голови й не вiдриваючись вiд свого заняття.

– Як? – пауза. – Зовсiм?

– Нi, наполовину, – хмикнув метробудiвець.

Я спустився ґратами вниз, дiйшов до кiоску й дiстав iз кущiв поряд куфайку, заховану на день. Спати знов було душно. Вранцi я вийшов о п'ятiй тридцять i чекав, сидячи на бровцi. Машина з хлiбом iнодi приїжджала ранiше, нiж за графiком о шостiй. Я не хотiв пояснювати водiєвi, чому вилажу з кiоску.

Вдень продавщиця скоса на мене позирала, проте нiчого не сказала, тiльки за звичкою бурчала про «чурок неруських», на яких вона мусить працювати на своїй, богом данiй землi. Я розвантажував другу машину, вiдчуваючи, як футболка липне до тiла вже не волого, а нiби пластилiн. Ледь дочекався кiнця робочого дня.

– Фу, митися треба частiше! – скривилася дiвчина рокiв двадцяти в маршрутцi й вiдвернулася до своєї подруги, говорячи так, нiби мене тут нема. – Деякi люди взагалi не стежать за собою.

Я притиснувся до заднiх дверей, спиною до салону, й вислизнув на наступнiй зупинцi. Зiщулившись, пройшов решту шляху на Подiл пiшки, намагаючись обходити людей по проїжджiй частинi якомога далi. Я поспiшав, сподiваючись прийти на Турiвську ранiше, нiж Умiда, й помитися на кухнi. В мiському рюкзаку за спиною лежали запаснi штани, шкарпетки та футболка. Двi червневi ночi в кiоску та два днi фiзичної роботи при плюс тридцяти.

Умiда була вдома.

– Привiт, Антончику, – вона усмiхнулась i пiднялася з кушетки на кухнi, щоб обiйняти мене.

Тут-таки сидiли Улугбек i бородатий Iгор, з лiвою рукою в гiпсi. Бек пiдняв долоню в привiтаннi, Iгор кивнув.

– Вiд мене смердить бомжем, – сказав я, пiрнаючи мiж рук Умiди й вiдсторонюючись.

– А ти забий. Таке з багатьма бувало.

Вона таки стиснула мене руками