Солен Ніра - В обмін на кохання, Солен Ніра

Глава 28

Світло сонця, яке проникало через великі вікна з видом на сад, не могло приховати того, що сталося всередині будинку. Раніше величне місце тепер виглядало, як поле бою. Гості розходилися, шепочучи одне одному на вухо, їхні розмови перепліталися з шелестом газет і блискітками спалахів фотокамер. Преса знову була тут, готова розкрити всі деталі, навіть якщо це означало створити новий скандал.

Леді Естель стояла в центрі кімнати, злегка похитуючи головою. Вона тримала в руках келих з шампанським, але не могла насолодитися ним. В її очах відбивалась туга за тими часами, коли все було чітко визначено, коли плани виконувались безперешкодно. Але зараз все було інакше.

— Можливо, цього разу це й на краще, — тихо промовила вона до себе, намагаючись знайти в усьому цьому хоч якусь користь.

Гектор, який ніяк не міг звикнути до того, що сталося, стояв поруч, його сиве волосся навіть не намагалось приховати глибокий біль, який відчував він. Він поглядав на арку, що була розламаною, на зруйновані квіти, що валялися по підлозі, і відчував себе безпорадним.

— Вся ця ситуація… це не повинно було так статися, — бурмотів він, стискаючи губи.

В цей момент до них підійшла Белла, яка, здається, не знала, як себе вести. Марта стояла поруч, і вираз її обличчя був важким, як ніколи раніше. Вона виглядала так, ніби переживала кожну хвилину не отримуючи відповідь на запитання, що відбулося з її дочкою.

— Я знаю, що це складно для всіх, але все це не повинно було так виглядати, — сказала Белла, намагаючись втримати емоції. Вона дивилася на Леді Естель і додала: — Але я не можу залишити це так. Це не просто помилка, це обман.

Марта підняла брови і похитала головою.

— І не кажіть, що ви не знали про те, що відбувається, — сказала вона до Леді Естель. — Моя дочка була замішана в цій інтриці! Це що, нормально? Ви знаєте, що таке брехня?

Леді Естель почала знову нервово стискати келих, але з її обличчя не зникало виразу, який можна було розпізнати як розчарування в тому, що сталося.

— Усі ми намагаємося зробити все правильно, — сказала вона, намагаючись залишити себе в спокої. — І я не можу сказати, що у нас вийшло. Але ми зробимо все, щоб виправити цю ситуацію.

— Якщо ви хочете, я можу поговорити з пресою, — запропонувала вона, дивлячись на Леді Естель. — Це, мабуть, найкраще, що ми можемо зробити.

— Але цей “план” не повинен більше тривати. Якщо це заради Лукоса, то він має прийняти рішення.

Гектор, в свою чергу, підняв погляд на всіх, відчуваючи, що як би не було, на нього йшла відповідальність за все, що сталося.

— Не будемо більше відкладати, — сказав він. — Якщо хтось і повинен вирішити все, то це Лукос. А ми маємо лише бути поруч, коли йому буде важко.

Все здавалося таким хаотичним, коли кожен намагався знайти своє місце в цьому світі, де все стало таким складним. Але час не стояв на місці. Кожен з присутніх знав, що ситуація все одно не залишиться без змін.

Всі розбрелися по різних кімнатах. Белла сиділа біля вікна, розмірковуючи, як усе зміниться найближчим часом. Але вона не могла позбутися думки, що світ уже не буде таким, як раніше.

***
В невеличкій церкві на окраїні міста все виглядало абсолютно інакше, ніж на величезному святковому весіллі, яке мріяла організувати Леді Естель. Тут не було розкішних арок, прикрашених тисячами білих троянд, безкінечних ліній запрошених гостей і галасливих репортерів. Лише я, Лукос  і світло свічок, яке відбивалося від старих, трохи обтертих ліхтарів. Вся атмосфера була спокійною, майже інтимною.

Церква була маленька, але затишна, з високими вікнами, через які пробивалося м’яке, ранкове сонце. Декілька столів було поставлено біля вівтаря, а на підлозі — товстий килим, що прикривав холодний камінь. Біля дверей стояли великі квіткові композиції з білих орхідей і жасмину, які трохи пахли весняною свіжістю.

Лукос стояв біля вівтаря у своєму класичному чорному костюмі, але не такому офіційному, як під час попередніх урочистостей. Він був спокійний, але однозначно нервував, очі виблискували невідомою емоцією. Чи то хвилюванням, чи то радістю — важко було сказати. Але цього разу він точно виглядав не як тотальний господар ситуації. Він був просто чоловіком, який прийшов одружитись з тією, хто відмовилася від всіх благ та зобов’язань, щоб бути поруч із ним.

Я, хоч і зовсім не Селеста, відчувала неймовірне збудження. Я була в білому платті, яке нам люб'язно запропонували в церкві. Декілька посмішок з боку присутніх, кілька запитальних поглядів — і я була там, у церкві, де Лукос стояв і чекав на мене. Це був той момент, коли, здається, навіть час стає трошки повільнішим, коли серце б’ється так, що здається, що весь світ відчуває його ритм.

Священик, який стояв перед нами, виглядав звичайним чоловіком, без великих знаків уваги чи перехоплюючих поглядів. Він мовчки виголосив слова благословення, не втручаючись у все, що відбувалося навколо. І коли він, нарешті, звернувся до нас із запитанням про згоди, ми одностайно, без запізнень, відповіли “так”.

Усі присутні службовці церкви не знали, чому цей союз виглядає так скромно. Вони бачили лише два закоханих, які більше не бажали грати за чужими правилами. І в той момент Лукос подивився на мене так, як ніби цей день був для нього справжнім святом. Він не брав більше важких зобов’язань. Ні, він просто був поруч з тією, кого любив.

Коли ми вийшли з церкви, над містом вже висвітлювався захід сонця, і весь світ виглядав зовсім по-новому.

Це було наше весілля. Весілля, яке почалося з хаосу і брехні, а закінчилося справжнім почуттям.
Коли ми повернулись додому, я відчула, як важко дихати. Було таке враження, що весь цей час ми чогось уникали, намагаючись сховатися від цієї реальності. Але як тільки я переступила поріг особняку, мене буквально охопила хвиля шуму — преса. Флешки, камери, запитання, на які ніхто не був готовий дати відповідь. Всі хочуть знати, чому ми поїхали, чому не було жодних попереджень і чому все змінилося так раптово.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍