Андрій Галушка - У кігтях двоглавих орлів. Творення модерної нації.Україна під скіпетрами Романових і Габсбургів

Аналіз народних звичаїв на Слобожанщині не тільки допомагає виявити асиміляційні процеси, а й можливість з’ясувати їхнє історичне підґрунтя. У 1860-х рр. етнограф Г. Ткачов, обстежуючи регіон українсько-російського порубіжжя, до якого належали Харківська, Воронізька, Курська губернії, зазначав, що «великороси та малороси, проживаючи стільки часу поряд, маючи спільні інтереси і начальство.., не могли не запозичити одне в одного деяких рис не тільки зовнішніх, а й внутрішніх»[78]. У другій половині XIX ст., коли русифікаторська політика щодо титульного населення Над дніпрянщини була істотно активізована, процес «розукраїнення» природно мав посилюватися. На перший погляд здається, що так воно й було. У середині 1980-х рр. науковець Л. Чижикова дійшла висновку, що під впливом ринку та соціального оточення українці XIX ст. корегували свою мову, змінювали національний одяг на міський костюм, забували колядки й щедрівки, переймали в росіян їхні пісенні мотиви. Саме тоді зазнали трансформації багато прізвищ: Яцько на Яцьков, Кащенко на Кащенков, Зозуля на Зозулін тощо. Істинність своїх спостережень Чижикова підтвердила такими словами селян: «Припустимо, що ми не великороси, але вже й малоросами, простими хохлами нас не можна назвати»[79]. Отже, є підстави вважати, що на зламі XIX — XX ст. локальна русифікація селян набула достатньо стійкої тенденції. Проте більш-менш чітко визначилися й граничні можливості асиміляторської політики.

Про це свідчить поведінка тих вихідців із Наддніпрянщини, які осідали у власне російському соціально-культурному середовищі. Оселившись, скажімо, там, де переважало таке інокультурне населення, українці швидко «московщилися». Адаптація відбувалася передусім за, так би мовити, зовнішніми ознаками. Привертає увагу той факт, що хлібороби переймали традиції здебільшого не місцевого, а загальноросійського зразка. Тому й надалі мали небагато спільного зі своїми великоросійськими сусідами-орачами. Тобто підтакували по-російськи, але не говорили мовою односельців, сказане якими раз у раз передражнювали. Міжетнічні шлюби траплялися рідко, бо між обома етносами продовжував зберігатися «якийсь антагонізм».

Коли процеси модернізації глибше проникали в життя українців-орачів, зокрема тих, які мешкали на Сумщині та Харківщині, вони виражали своє самоусвідомлення словами: «Ми не росіяни і не українці, ми перевертні»[80]. Є серйозні підстави вважати такі вияви національної байдужості наслідком збереження традиційного світобачення, яке на свій лад реагувало на протегований державою вплив російського етнокультурного середовища. Не випадково ж у своїх говорах терміни «малороси», «великороси», а тим паче «українці», «росіяни», селяни «перехідного характеру» використовували досить рідко.

Потяг рільників «дотримуватися самобутності» — переконливий доказ непересічної ролі цієї верстви у збереженні етнічної ідентичності. Крім мізерної кількості вищезгаданих змішаних шлюбів, важливими чинниками диференціації залишалися мова, релігія, побутова культура, звичаєве право, які формували народну свідомість. Унікальні традиції, способи життєдіяльності українських і російських хліборобів зберігалися навіть під час спільних колонізаційних рухів. Зокрема, у процесі освоєння територій Курської та Воронізької губерній, де перші становили 22,9 % і, відповідно, 36,2 % населення. У середині XIX ст. українці відрізнялися від росіян тим, що «до дрібниць любили чистоту».

Така вірність традиціям пращурів відчувалася доволі рельєфно. Коли виникала потреба усвідомленого вибору, то нерідко хлібороби демонстрували цілковиту байдужість до «свого» й «чужого». Напевне тому вони майже завжди були готові до компромісів у «великій політиці зближення з братнім народом» і не надто переймалися тим, що появу чогось спільного не супроводжувало бажання обох етносів відмовлятися від власних культурних цінностей. Між собою й особливо в сім’ях українці продовжували спілкуватися рідною мовою. У них і надалі залишалися «своя пісня, весільний обряд, щедрування, посівання, колядка, кутя та святвечір, смажене порося на Великдень». До певної міри аналогічні процеси спостерігалися в усіх регіонах Наддніпрянщини, де компактно мешкали українські селяни й іноетнічне хліборобське населення.

Дотримання дідівських форм соціальної поведінки можна було простежити в південних губерніях. Деякі дослідники у спробах з’ясувати феноменологію більшості люду степової України, схильні були виокремлювати його як самобутній «новоросійський» тип. Так, В. Ястребов, детально знайомлячись на початку 1890-х рр. із селянами Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії, дійшов висновку, що місцеві «серби вже розтанули, розпливлися з-поміж довколишнього малоросійського елементу»[81]. Схожа ситуація склалася з «москалями», які переселилися на Катеринославщину задовго до скасування кріпацтва. Ще на початку 1860-х рр. B. Павлович зазначав: «Малороси так переважають над великоросами.., що других і непомітно. Зрештою, усі малороси.., за винятком розкольників»[82]. Зважаючи, що в «новоросів» не було вагомої альтернативи етнокультурного самовираження, маємо підстави говорити про самобутній український регіональний субетнос.

Опосередковане підтвердження таким міркуванням знаходимо в Т. Осадчого. Одну зі своїх праць він присвятив детальному етнографічному опису Щербанівської волості Єлисаветградського повіту. Привертає увагу, що між українцями й молдованами, найчисленнішими етнічними групами, які відносно недавно осіли в цій місцевості, досить часто виникали конфлікти. Натомість у тих поколінь, що переселялися щонайпізніше століття тому, унаслідок регулярного спілкування, взаєморозуміння та працелюбності племінні відмінності майже не спостерігалися. Зокрема, шлюби між такими українцями й молдованами вже давно стали нормою.

Залишаючи поза увагою росіян і поляків, які, попри аналогічну схильність до культивування хліборобського способу господарювання, уникали етнокультурного зближення з місцевими «руснаками», уважніше придивимося до феномену українсько-молдовської подібності. Привертає увагу ставлення до жінки. Молдованин уважав за норму бити свою дружину навіть за те, що вона випадково назвала його на «ти». Водночас далеко не завжди толерантний у родинних стосунках українець значно більше звертав увагу саме на злагоду в сімейному союзі. «Волох» часто силоміць змушував дружину до сезонних польових робіт, а хатній клопіт вона надолужувала опісля, коли господар «пиячив». В українській родині спільна праця частіше ґрунтувалася на поділі обов’язків. І хоча доля жінки була також нелегкою, а злагода нерідко чергувалася зі взаємними докорами, звинуваченнями та сварками, для матері вважалося за правило взагалі «у степ не ходити», коли діти досягали дорослого віку.

Отож навіть на «окраїнах» Наддніпрянщини асиміляційні процеси відбувалися до певних меж. На тлі локального й ледве помітного стирання відмінностей між українцями й іноетнічними хліборобами істотно пришвидшувалася універсалізація культурного світу колишніх панщинників та різних категорій державних селян. Кепкування, відсутність вишуканих форм спілкування, гризня — усе, що дісталося від доби поневолення, залишалося притаманним їхнім взаєминам, коли «назва кріпака, кріпацької людини зумовила відчуження і разом з тим жалість до задавленої особи»[83]. У тих місцевостях, де модернізаційні впливи майже не відчувалися, досвіду одного-двох поколінь виявилося замало, щоб викреслити з пам’яті ті стосунки, коли «вільні» (державні) дивилися на «панських» (кріпаків) як на людей диких, «обголених» (збіднілих), поголовно «злодіїв і грабіжників». Ті ж, виснажені кріпосницькою дійсністю, учиняли в деяких місцях цілі набіги на вільні хутори скарбових селян, спустошували їхні баштани,