Марія Кореллі - Спокута сатани

такі речі, що їх чоловік завагався б назвати. Мевіс Клер до них не належить: вона «старомодна» молода жінка. А от мадемуазель Деріно, танцівниця, − та ніби справді не має статі; але їй ви цього не закидали. Навпаки, ви довели, як високо поціновуєте її таланти, витративши на неї значну суму.

− Невдале порівняння, − намагався виправдатись я, − мадемуазель Деріно тимчасово забавляла мене.

− І не була вашою суперницею в літературі! − проговорив Лючіо з недоброю усмішкою. − Особисто я тримаюсь такої думки, що жінка, яка демонструє свій розум, варта більшої поваги, ніж та, що демонструє свої ноги. Але люди завжди воліють ноги − точнісінько так само вони віддають перевагу дияволові над Богом. Гадаю, оскільки ми вже маємо нагоду, то глянути на такого генія, як Мевіс Клер, нам не завадить.

− Генія! − повторив я зневажливо.

− Ну, жінку-балакуху, − засміявся він. − Без сумніву, вона виявиться не менш цікавою у своєму роді, ніж мадемуазель Деріно. З вашого дозволу, я подзвоню.

Він підійшов до хвіртки, оброслої повзучими пагонами, але я лишився позаду, постановивши собі, що якщо його буде прийнято, я з ним не піду. Зненацька почувся веселий вибух мелодійного сміху, і звучний жіночий голос гукнув:

− Тріксі! Погана дівчинко! Негайно віддай це назад і попрохай вибачення.

Лючіо зазирнув через живопліт та енергійно поманив мене рукою.

− Ось вона! − прошепотів він. − Ось люта, навіжена «синя панчоха» − там, на газоні! Присягаюся Небом, вона може ввергнути в жах чоловіка і мільйонера!

Я подивився, куди він показував, і побачив ясноволосу жінку в білій сукні; жінка сиділа на низькому плетеному стільці з крихітною таксою на колінах. Такса ревниво охороняла великий сухар, майже таких самих розмірів, як вона сама, а неподалік лежав розкішний сенбернар, виляючи пухнастим хвостом і взагалі виявляючи всі ознаки задоволення та доброго настрою. Стан справ був очевидний: маленький песик украв у свого великого товариша бісквіт та відніс його своїй господині − собачий жарт, вочевидь, поцінований усіма його учасниками. Стежачи за цією групою, я не вірив, що та, на кого я дивився, і була Мевіс Клер. Ця маленька голівка була призначена не для безсмертних лаврів, а радше для трояндового вінка, ніжного і тлінного, надітого рукою коханого. Чи могло це жіночне створіння мати стільки інтелектуальної сили, щоб написати «Незгоду», твір, який я потай подивляв, але анонімно намагався знищити?! Авторку цього твору я уявляв собі фізично сильною, з грубими рисами й різкими манерами. Тим часом цей грайливий метелик, що бавився з песиком, не мав нічого спільного з типом «синьої панчохи», і я мовив до Лючіо:

− Не може бути, щоб ця весела молода особа в білій сукні паризького крою була міс Клер; радше за все, це якась гостя або приятелька-секретарка. Романістки мають зовсім іншу зовнішність.

− Тріксі! − знову почувся дзвінкий голос. − Віднеси назад бісквіт і попрохай вибачення.

Крихітна такса з невинним виглядом озирнулася, ніби не зрозуміла, чого від неї домагаються.

− Тріксі! − і голос зробився більш владним. − Віднеси його назад і попрохай вибачення!

Із комічним виразом покори Тріксі схопила свій трофей, обережно тримаючи його в зубах, зістрибнула з колін хазяйки та, спритно підбігши до сенбернара, який досі виляв хвостом і всміхався (настільки очевидно, наскільки тільки можуть усміхатися собаки), повернула вкрадене добро з коротким гавканням, ніби говорячи: «Маєш! Бери!»

Сенбернар підвівся на весь свій величезний зріст і пирхнув − спершу на бісквіт, потім на Тріксі, ніби сумніваючись, що з цих двох дрібних предметів було бісквітом, а що − таксою; потім він знову ліг і почав із задоволенням жувати свою порцію, тоді як Тріксі з шаленим гавканням заходилась носитися навколо нього. Ця собача комедія ще тривала, коли Лючіо залишив свій спостережний пункт біля живоплоту, підійшов до хвіртки й подзвонив. На дзвоник з'явилась ошатно вбрана покоївка.

− Чи вдома міс Клер? − спитав він.

− Так, пане, але я не впевнена, чи приймають вони, − відповіла дівчина.

− У такому разі передайте їй ці картки, − сказав Лючіо. − Джеффрі, дайте мені вашу. − Я мимохіть послухався. − Можливо, міс Клер зробить ласку і погодиться прийняти нас. Якщо ж ні, ми будемо дуже засмучені.

Він говорив так лагідно та скрадливо, що швидко здобув прихильність служниці.

− Прошу, заходьте, пане! − усміхнулась вона, відчиняючи хвіртку.

Він жваво скористався із запрошення, і я, хоч секунду тому дав собі слово не заходити, машинально пішов за ним доріжкою під склепінням молодого листя та ранніх бростей ясмину, доріжкою, яка вела до Лілія-котеджу Чи знав я, що якогось дня цей дім буде єдиним мирним пристановищем, до якого я палко прагнутиму, не в змозі це прагнення здійснити?..

Усередині дім був значно більшим, аніж здавалося ззовні; передпокій був квадратний, високий, з різьбленою панеллю з розкішного старого дубу, а вітальня, до якої нас провели, виявилась найкраще оформленою з усіх кімнат, які я будь-коли бачив у житті. Скрізь книжки, квіти, рідкісна порцеляна, елегантні дрібнички, які могла дібрати тільки жінка з неабияким смаком; на столах та роялі стояли портрети най славетніших людей Європи з автографами. Лючіо обходив кімнату, роблячи коментарі:

− Ось Падеревський[22], а поряд із ним вічна Патті[23], там її величність королева Італії, а ось принц Вельський, і всюди автографи. Слово честі, міс Клер приваблює до себе відомих осіб без допомоги золота. І як їй це вдається? − його очі насмішкувато блиснули. − Погляньте на ці лілеї! − і він указав на величезний букет білих квітів на одному з вікон. − Хіба вони не прекрасніші від чоловіків та жінок? Німі, але такі красномовні своєю чистотою! не дивно, що митці обрали лілеї як єдині квіти, гідні оздоблювати лики янголів.

Поки він говорив, двері відчинились, і жінка, яку ми бачили на газоні, ввійшла, несучи на руках крихітну таксу. «Невже ця жінка − Мевіс Клер? − промайнула думка. − Чи, може, це просто жінка, яка прийшла сказати, що романістка не може прийняти нас?» Я в мовчазному замішанні роздивлявся її, а Лючіо підійшов до неї з виразом ґречності й покори (манера, добре знана мені) та сказав:

− Ми перепрошуємо за вторгнення, міс Клер, але, проходячи повз ваш дім, ми не могли втриматися від спокуси побачити вас. Моє прізвище Ріманський. − Він чомусь вагався хвильку та потім повів далі: − А це мій приятель