Марія Кореллі - Спокута сатани

Молода особа з легкою усмішкою звела на мене очі та граційно хитнула головою.

− Темпесте, як ви, ймовірно, знаєте, − вів далі Лючіо, − став власником Віллосмірського замку. Ви будете сусідами та, маю надію, друзями. У всякому разі, якщо ми порушили етикет, ризикнувши відвідати вас без попередньої рекомендації, ви повинні нам пробачити! Це дуже важко, просто неможливо − пройти повз оселю такої відомої особи і не скласти своєї пошани генієві, який тут живе.

Мевіс Клер − а це була саме вона − ніби не почула компліменту.

− Ласкаво прошу, − просто сказала вона, подаючи руку кожному з нас. − Я звикла до відвідин сторонніх людей. Крім того, з чуток я дуже добре знаю містера Темпеста. Прошу сідати, − вона вказала нам на стільці біля вікна з лілеями й подзвонила.

Її покоївка ввійшла.

− Чаю, Жанетто!

Віддавши розпорядження, міс Клер сіла поблизу від нас, досі тримаючи маленького песика, який скрутився в неї на руках і став схожим на клубок шовкових ниток. Я хотів був заговорити, але не знаходив, що сказати: мене сповнювало почуття самоосуду та сорому. Вона була таким спокійним, таким ніжним, таким граційним створінням, таким простим і невимушеним у спілкуванні, що, згадавши про свій лайливий відгук на її твір, я порівняв себе з негідником, котрий жбурляє каміння в дитину. Тим не менш я ненавидів її талант − таємничу властивість, яка, де б вона не з'явилася, привертає увагу світу; вона мала дар, якого я не мав, але прагнув мати. Гнаний суперечливими почуттями, я неуважно дивився у вікно на старий тінистий сад; я чув, як Лючіо говорив про якісь несуттєві речі, про літературу взагалі, і час від часу лунав дзвінкий сміх міс Клер. Невдовзі, відчувши на собі її допитливий погляд, я обернувся та зустрівся з її очима, серйозними та ясними.

− Чи це ваш перший візит до Віллосмірського замку? − спитала вона.

− Так, − відповів я, докладаючи всіх зусиль, аби здаватися невимушеним. − Я купив маєток за рекомендацією мого приятеля князя.

− Я про це чула, − сказала вона, ще пильніше приглядаючись до мене. − І ви задоволені?

− Більш ніж задоволений − я в захваті. Маєток перевершив усі мої сподівання.

− Містер Темпест одружується з дочкою попереднього власника Віллосміру, − докинув Лючіо. − Ви, звичайно, читали про це в газетах?

− Так, читала, − посміхнулася вона, − і вважаю, що містера Темпеста є з чим привітати. Леді Сибілла дуже гарна на вроду. Коли ми були дітьми, я часто бачила її, але ніколи з нею не говорила. Вона, мабуть, дуже щаслива, що молодою дружиною повертається до старого дому, який так любила.

Тут увійшла покоївка з тацею, і міс Клер, спустивши песика на підлогу, підійшла до столу, щоб розлити чай. Я стежив за її рухами з почуттям подиву та мимовільного захвату: вона, у м'якій білій сукні в старому фламандському мереживі з блідою трояндою на грудях наче зійшла з картини Ґреза[24]: коли вона повертала до нас голівку, сонце осявало її світле волосся, яке золотим ореолом обрамовувало її чоло. Вона не була красунею, однак, безперечно, була наділена ніжною чарівністю, яка безмовно таїлася в ній, − так часом подих жимолості з-за живоплоту зачаровує перехожого солодкими пахощами, хоча квітів і не видно.

− Ваша книжка дуже гарна, містере Темпест, − раптом промовила вона, посміхаючись до мене, − я її прочитала, щойно вона вийшла друком; але, знаєте, ваша стаття ще краща!

Я відчув, що кров ударила мені в голову.

− Але ж, міс Клер, про яку це ви статтю? − затинався я знічено. − Я не пишу для журналів…

− Ні? − і вона весело засміялася. − Але одного разу написали, чи не так? І як ви мене вишпетили! Я дізналася, що саме ви були автором тієї філіппіки, не від видавця часопису, о ні − бідолаха, він такий скромний! − а від зовсім іншої особи, якої я не хочу називати. Я завжди дізнаюся про все, про що хочу дізнатись, особливо в літературних справах. Який же нещасний маєте вигляд!

Її очі іскрились веселістю, коли вона подавала мені чашку чаю.

− Ви справді думаєте, що образили мене критикою? Слово честі, анітрохи! Нічого подібного ніколи не засмучує мене: я надто зайнята, щоб витрачати свої думки на критику або критиків. Але ваша стаття була вельми забавна!

− Забавна? − повторив я безглуздо, намагаючись теж посміхнутись до неї, але зусилля мої зійшли нанівець.

− Так, забавна! Вона була написана у настільки гнівному, обуреному тоні, що зробилася смішною. Бідолашна моя «Незгода»!Мені прикро, що вона викликала у вас такий настрій − настрій, який вичерпав вашу енергію!

Вона знову засміялася й сіла, дивлячись на мене відвертим поглядом усміхнених очей; я не міг терпіти цього холоднокровно. Мало сказати, що я почувався дурнем, − це було відчуття тотальної поразки. Ця жінка з молодим, світлим обличчям, дзвінким голосом і, вочевидь, щасливою вдачею виявилася зовсім не такою, якою я її собі уявляв, і тепер я силкувався знайти бодай якусь зв'язну й розумну відповідь. Я спіймав насмішкуватий погляд Лючіо, і думки мої ще дужче змішалися.

Цієї миті сталась невеличка метушня через поведінку Тріксі, яка, всівшись проти Лючіо та підійнявши носа догори, раптом почала відчайдушно, як на таку маленьку тваринку, вити. Хазяйка здивувалася.

− Тріксі, в чому річ? − вигукнула вона, хапаючи песика на руки, а той, тремтячи й гарчачи, хутенько сховав писок.

Міс Клер запитливо глянула на Лючіо.

− З нею ніколи раніше не траплялося нічого подібного. Може, ви не любите собак, княже?

− Боюся, що це вони не люблять мене! − відповів він поважно.

− У такому разі даруйте мені, − промовила вона, вийшла з кімнати та відразу ж повернулась, але вже без песика.

Після цього інциденту я часто помічав, що її сині очі зупиняються з виразом розгубленості й тривоги на гарному обличчі Лючіо, ніби вона у самій його вроді вбачала щось відразливе.

Тим часом до мене повернулась моя звичайна самовлада, і я звернувся до міс Клер у люб'язному, напівпоблажливому тоні.

− Мене тішить, міс Клер, що ви не образилися за ту статтю. Погоджуюсь, вона була занадто енергійна, але, знаєте, ми не можемо всі приставати до однієї думки…

− Безумовно! − сказала вона спокійно, з легкою усмішкою.

− У наслідок такого стану речей світ