Марія Кореллі - Спокута сатани

сніданку. − Навряд чи ви мешкатимете тут до свого весілля: ви маєте багато обов'язків у місті. Ви говорили, що хотіли б справити тут великий бал; я б не радив вам цього робити. Ви мусили б найняти цілий штат слуг, а потім відпустити їх на час весільної подорожі. Ось що я вам пропоную: влаштуйте у травні бучне свято на честь вашої нареченої леді Сибілли і дозвольте мені бути його організатором!

У такому піднесеному настрої я ладен був пристати на будь-яку його пропозицію, а крім того, ідея щодо свята на честь Сибілли здалася мені чудовою.

− Ви розумієте, − вів далі Ріманський, − якщо я берусь до якоїсь справи, то роблю все ґрунтовно й не терплю втручання в мої плани. Тепер, коли ваше одруження віщує нам розлуку − принаймні на якийсь час, − я хотів би довести, як ціную вашу приязнь, і справити великі врочистості. Якщо ви надасте мені свободу дій, то я можу ручитися, що це буде таке свято, якого ще не бачили в Англії! Ви зробите мені велику приємність, якщо дасте згоду.

− Любий друже, безумовно, я згоден. Охоче даю вам carte blanche[21], робіть усе, як хочете. Це так мило з вашого боку! Коли ж ми справимо цю сенсацію?

− Ваше весілля заплановане на червень?

− Так, на другий тиждень місяця.

− Чудово. Свято відбудеться двадцять другого травня: так ми дамо великосвітському товариству час оговтатись після одного врочистого дійства й підготуватись до другого. Відтак, ви більше не мусите ні про що турбуватись. Я сам про все подбаю. Нам залишається ще три-чотири години до прибуття лондонського потяга. Чи не хочете прогулятися парком?

Я погодився й пішов із ним, перебуваючи в незмінно доброму гуморі. Віллосмір із його спокійною красою наче очистив мій дух від усіх тривог; благословенна тиша лісів і пагорбів здавалася раєм після міського шуму та галасу, і я йшов поруч із моїм приятелем, усміхнений, з легким серцем, щасливий і сповнений невиразної релігійної віри в блакитне небо, якщо не в Бога над ним.

Ми обійшли прекрасні сади, які віднині були моїми, і, пройшовши крізь тінистий парк, опинились на гарній галявині між двома живоплотами − справжній варвікській галявині, де трава була всіяна яскраво-золотими цяточками чистотілу, де між конюшиною та жовтцями простягали білі махрові суцвіття айстри, де серед Глянсуватої молодої зелені видніли, немов снігові кульки, брості глоду. Мелодійно щебетав дрізд; жайворонок, фуркнувши з-під самісіньких наших ніг, злетів у небо й залився піснею. Коноплянка з радісною цікавістю намагалась розгледіти нас крізь маленький отвір у живоплоті, коли ми проходили повз. Зненацька Лючіо спинився й поклав руку мені на плече; в очах його знову з'явилася стара меланхолія й те саме глибоке невтоленне прагнення, якого я ніяк не міг ні вгадати, ні зрозуміти.

− Прислухайтеся, Джеффрі! − сказав він. − Прислухайтеся до безмовності землі, коли співає жайворонок! Чи спостерігали ви коли-небудь той стан природи, в якому вона готується сприйняти божественні звуки?

Я не відповідав. Тиша навколо нас справді вражала. Навіть дрізд перестав щебетати, і тільки чистий голос жайворонка бринів над нами, сповнюючи звуками безмовні луки.

− Світ, у якому живе Божество, − говорив далі Лючіо, − містить у собі красу й чудеса всіх світів! Навіть ця маленька планета прекрасна скрізь, де нема людини. Я протестую, я завжди протестував проти створення людини!

Я засміявся.

− Отже, ви протестуєте проти власного існування, − сказав я. Його очі поволі пойнялися мороком.

− Коли море реве і в гніві б'ється об берег, воно вимагає здобичі − людства! Воно силкується змити зі світлого обличчя землі нікчемних комах, які порушують спокій планети! Коли тільки може, море топить зловорожих істот, і вітер охоче допомагає йому! Коли летять блискавки й гуркочуть громи, чи не здається вам, що це хмари ведуть священну війну − війну проти людства? Невже ви не помічаєте зусиль, яких докладає природа, щоб стерти людину з обличчя Всесвіту?! Приміром, я і ви − хіба не створюємо ми сьогодні єдиний дисонанс у лісовій гармонії? Однак ми не вдячні за життя; ми, безперечно, незадоволені з нього. Ми не наділені невинністю квітів та птахів. Ви скажете, ми наділені знанням; але чи можемо ми бути в цьому впевнені? Наша мудрість від самого початку прийшла до нас від диявола − так вчить легенда про дерево пізнання, плід якого давав пізнання добра і зла. Однак досі це пізнання спонукає людину радше до зла, ніж до добра, а на додачу робить її пихатою, оскільки її не полишає думка, що в майбутті вона буде безсмертною, як Бог. О могутні Небеса, яка невідповідно велична доля для такої нікчемної піщинки, для такого мізерного атома, як людина!

− Але я не мрію про безсмертя, − нагадав я, − я вам про це часто говорив. Мені досить цього життя, я не прагну й не сподіваюсь іншого.

− Так, але якщо воно таки є? − Лючіо звернув на мене пильний, допитливий погляд. − І якби вас, не питаючись вашої думки, відразу занурили б у стан жахливого усвідомлення, в якому ви б не хотіли бути…

− Ну ж бо, годі! − перервав я нетерпляче. − Досить цих теорій! Я щасливий сьогодні! Моє серце легке, як серце пташки, яка виспівує в піднебессі; я в такому чудовому настрої, що навіть найлютішому ворогові не сказав би недоброго слова. Він усміхнувся.

− Ви в такому настрої? − і він узяв мене за руку. − Тоді я по кажу вам іще один гарненький куточок; кращої нагоди, щоб ви його побачили, годі й чекати.

І, пройшовши кілька сажнів, він раптом звернув на вузьку стежку, що вела від галявини, і ми опинились перед гарним старим котеджем, оточеним високими живоплотами з шипшини та глоду.

− Пануйте над собою, Джеффрі, та зберігайте благословенний спокій душі! Тут мешкає жінка, чиє ім'я й славу ви ненавидите, − Мевіс Клер.

XIX

Кров ударила мені в голову, і я зупинився.

− Ходімте назад!

− Чому?

− Тому що я не знаю міс Клер і не хочу її знати. Жінки, котрі вправляються в літературі, мені огидні. їх і жінками не назвеш, вони не мають статі.

− Ви, я гадаю, говорите про так званих «нових» жінок, котрі вправляються в літературі, − про тих, які залюбки порпаються в літературному бруді, про тих, які вільно описують