Валерія Оквітань - Фермерська романтика, Валерія Оквітань

Розділ 30

— Привіт, — прозвучав голос Жені над вухом у дівчини. 

На вулиці вже давно зійшла спека, сонце приємно гріло тіло не обпікаючи його та не змушуючи ховатись в тінь, аби не потрапити і його владу.

— Привіт, — відповіла йому дівчина, підіймаючи свій погляд.

— Можна приєднатись до тебе? — чоловік вказав на плетене крісло, яке пустувало поруч з нею, протягуючи їй шматочок смачнючого торта.

— Дякую,  — вона кивнула, проводжаючи його дії своїм поглядом. 

— Чому тут сама сидиш?

— Не знаю, — знизала плечима. — Всі веселяться. Я просто не знайшла собі компанію. 

— Тоді, якщо ти не проти, я побуду твоєю компанією.

Вона не заперечувала. Та й навіщо? Присутність Жені їй подобалась, хай би яка ніяковість не стояла між ними, але з ним було комфортно. Повз них час від часу пробігала дітвора, те й діло зачіпаючи їх. Вони ставили їм якісь питання, абсолютно банальні, але відповіді на які молоді люди не відразу знаходили. 

У повітрі приємно пахло вечором, що наближався. Скошеним сіном та різнотрав’ям. Дівчина вдихала неповторний аромат, до якого вже встигла звикнути. В місті такого запаху точно не буде, вона це знає напевно.

— Ми з хлопцями вирішили продовжити святкування після цих домашніх посиденьок, — раптово повернувся до неї чоловік, після того, як допоміг маленькій дівчинці знайти її м’ячик, який та невдало закинула у квітник Марії Олександрівни.

— Справді? Це хороша ідея.

— Оля попередила своїх подруг. Ти як, підеш з нами? — Тася кинула на нього здивований погляд. Вона думала, що святкувати вони будуть вдома. Адже ніби ж ніяких ресторанів не замовляли. Принаймні, їй про це ніхто не казав. — Що? Чому так дивуєшся?

— Ви хочете кудись поїхати?

— Так, — Женя почухав свою потилицю. — Ми захопимо з собою м’яса, яке маринували напередодні, дрова, намет, гітару і підемо до озера. Шашлик, пісні та літній вечір — чим тобі не ідеальне поєднання?

— Звучить чудово, — посміхнулась одними лише кутиками Тася. — Завжди мріяла про такі посиденьки. Ніколи не доводилось брати в такому участь.

— То мені варто сприймати твої слова за позитивну відповідь? — чоловік легко штурхнув її своїм плечем.

— Звісно що сприймати.

Женя не наполягав, але так розписував перспективу прекрасно провести вечір, що відмовити йому було просто неможливо. Та й не хотілось Тасі цього робити. Дівчині подобалось те, як поводився Євген: м’яко, не нав’язливо, але його присутність завжди можна було відчути на якомусь тонкому рівні. Їй за сьогоднішній день навіть голови обертати не варто було, знала, що наткнеться на теплий погляд середущого Становича.

Щоправда, окрім Євгена в неї сьогодні був ще один залицяльник — Артем. Той хлопець йшов на пролом та не розумів слова “Ні”. Тасі здалось, що після того вечора хлопчина все зрозумів, та не стане нав’язувати дівчині свою компанію. 

Однак вона помилилась. Їй доводилось ховатись від надто діставучого Артема. Перепочити від його запитань вдавалось лише поряд з Марією Олександрівною або ж Ярославом, який час від часу проходив повз передаючи дівчині вигадані доручення від матері, які та “мусила” виконати негайно ж. Бо вони домовились сьогодні бути без бійок.

— От і домовились, — потираючи руки мовив Женя.

— Ми туди їхатимемо чи пішки підемо?

— Та на своїх двох підемо. Багато хто вже пив сьогодні. Та і йти тут всього нічого, — він ритмічно постукував по підлокітнику, доповнюючи цвіркотіння коників-стрибунців.  — Чи ти маєш щось проти?

—  Та що ти, звісно я не проти. А хто ще там буде? —  запитала дівчина, а сама глянула кудись за спину Євгена, прямісінько на фігуру Артема. Хлопець весело розмовляв з іншим, щось активно йому доводячи.

Чоловік повторив за нею і побачив на чий рахунок цікавилась Таїсія.  Зробив глибокий вдих і знову повернув свою увагу дівчині.

— Так, він теж буде. Не хвилюйся, думаю він все зрозумів.

Тасі так не здалось, принаймні за цей вечір вона не побачила суттєвих змін. Яким був приставучим - таким і залишився. 

— Тобі краще знати про те, який він. Я його майже не знаю, тому якщо ти так кажеш, то в мене немає причин тобі не вірити.

Дівчина хитро зіщулилась, а Євген глянув на неї не без здивування. Вона була без вже звичних для неї колючок, які Тася одягала останніми днями. Навпаки, легко з ним спілкувалась. І це підкуповувало. В серці чоловіка розцвіла надія, що Тася все ж прийме його залицяння. Що не відштовхне його. І це придало Євгену сил.

— То будь готова. Через півтори години Олька передасть малого мамі, а ми вирушимо. 

— Слухаюсь, капітане.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍