Дмитро Шилов - Прихований Харків. Том 1, Дмитро Шилов

— Так, Дімасе, це було добре.

— Дякую, нічого незвичайного, — усміхнувся я у відповідь.

— Ні, студентку, танцював ти класно.

— Згодна, кілька помилок, звичайно, було, але загалом непогано, — додала Людмила Аристархівна, яка у своїй сукні до підлоги не захотіла видиратися на барний стілець і стояла поруч, ліктем спершись на стійку.

— Ти молодець, — сказала Алеся, яка сиділа прямо впритул біля мене, і поклала свою долоню мені на передпліччя. Легенько погладила. Це зараз що таке було??? Такі торкання на рівному місці не з'являються. Ні, я в жодному разі не проти. Я дуже за. Усіма руками за. Але раніше такого незначного, але важливого контакту не було. Невже Алеся жінка одного келиха? Трохи вип'є, і все понесло. Наче ні, світлими, прекрасними тверезими очима дивиться на мене.

— Якшо хлопчик уже станцював, то ми можемо більше не сидіти в цій нудній дірі з жахливим пійлом, — невдоволено пробурчала Карина і попрямувала у бік виходу. — Арсюше, не забудь заплатити.

— А то я зовсім дебіл, і сам не здогадався, — пробурчав собі під ніс Халк Хоганович. Сергій посміхнувся.

— Шо ти сказав? — зупинившись, спитала Карина. Який гострий слух.

— Та гадаю, скільки залишити на чай.

— Багато не треба, це бармен, а не офіціант, він майже нічого не зробив, шоб отримати хороші чайові.

Арсеній Михайлович дістав гаманець та поклав купюри, а Людмила Аристархівна мовчки поклала ще одну зверху. Від її сестри цей жест доброї волі у бік добробуту бармена не вислизнув. Всі попрямували до гардероба за своїм верхнім одягом. Ми з Серьогою йшли останніми.

— Дімас. Ой, Дімас, — тихо, і як радісний десятирічний школяр, що пішов з уроків, промовив Серьога. — Це буде леген… почекай, почекай… дарно. Легендарно!

— Та в чому річ?

— Відчуваю ще годинку, пару коктейлів, і ти сам усе побачиш.

Мої колеги забрали у гардеробника, якого ми з Рантусом завжди називали Альфред — ну тому що він справді виглядав як дворецький Брюса Вейна — свій верхній одяг і вийшли на вулицю, не одягаючи його. Ми трохи відійшли від входу і завернули за гай із туй.

— Ну, погнали, — сказав Серьога, поклав одну руку на плече Арсенія Михайловича, другу на плече його дружини, і всі троє зникли. Потім Митрич несміливо взяв Людмилу Аристархівну за руку, і вони також зникли.

— Ну, ти готовий? — усміхнулася Алеся.

— Це буде мій перший раз, трохи хвилююся.

— Не хвилюйся, я сама все зроблю, — засміялася дівчина, взяла мене за руку, і в очах потемніло.