Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- Та годі тобі, знайшов через що засмучуватися, - почала я, намагаючись дістатися до ножа в кишені.

Нервовий який, аж око в нього сіпатись почало. Та порівняно з ним головний монстр - брила льоду.

- Я ось узагалі якимось чином заміж вийшла за вашого монстра - ось це горе, а це так... Нічого непоправного!

- Нічого непоправного?! - повторив за мною колишній красень, наполовину вийнявши меч із піхов.

З переляку звалилася зі столу на лавку, мабуть, пора вже перестати його дратувати, але в мене чомусь не виходить.

- Та годі тобі, і в цьому є свої плюси! - почала швидко бубоніти зі страху. - Ти просто дивишся на ситуацію в негативному світлі.

- Плюси? - прошипів на межі сказу Маратик. - Які ще плюси?!

- Ну, наприклад, - починаю я перераховувати, не зовсім розуміючи, що несу нісенітницю, - тепер ти мене точно не забудеш, на відміну від тих тисяч і мільйонів дівчат і жінок, що ви в жертву своєму богові принесли.

Він застигає стовпом, на відміну від мене. Від нервів мій язик розв'язався, не можу змусити себе замовкнути. Навіщо я це сказала? Он як у сіренького обличчя витягнулося. Яка сільська дівчина може знати такі подробиці? Дурепа, дурепа! Треба його відвернути!

- До того ж ти, нарешті, перестав скидатися на дівчисько. Чим не плюс? - додаю, щоб він не звернув на попередню фразу багато уваги.

Здається, я перестаралася, чорні оченята колишнього красеня знову спалахнули, він так швидко дістав меч із піхов і замахнувся, що я й пискнути не встигла. Меч встромився в лавку за кілька сантиметрів від мого обличчя, а потім Маратик навалився на мене всім тілом. Серце шаленим набатом відбиває прискорений ритм у вухах, дихання збилося від страху. Навіть ляпнути нічого не можу, бо однією рукою він упирається в руків'я меча, що повільно протикає лавку наскрізь, немов ніж масло, а друга рука щось шукає в районі зав'язок штанів. Він же не...

Марат щось зашипів, а потім усміхнувся так нахабно, що змусив згадати історію походження цих лілових синців. Схоже, сіренький вирішив продовжити з того моменту, на якому ми минулого разу зупинилися. Ось тільки він не врахував одного факту.

- А! РЯТУЙТЕ, ҐВАЛТУЮТЬ!!! - кричу щосили.

З прикриттям мого рота рукою Маратик забарився лише на кілька секунд, але цього вистачило. На вулиці здійнявся шум голосів, а потім у наметі з'явилися ті самі сіренькі солдати. На їхніх обличчях читалася нерішучість, вони зупинилися, як укопані, дивлячись на Маратика, який усе ще стискав мій рот, а другою рукою тримав зав'язки своїх штанів. Він спробував шикнути, щоб горе-рятувальники пішли, але вже було пізно, ті самі стрибнули в боки, пропускаючи всередину мого чоловіка.