Марія Власова - Монстр серед монстрів, Марія Власова

- І що тепер? - ставлю резонне запитання, туго міркуючи, як звідси буду вибиратися.

Один із солдатиків простягнув мені баночку, дуже знайому баночку. Здається, Марат мені таку ж давав, ця мазь загоює рани. Навіщо він дав мені її? Я що, справді маю такий поганий вигляд?! Мій план спрацював, і їм стало мене шкода? У будь-якому разі польова кухня погано схожа на катівню, принаймні зараз, коли на ній не змушують працювати. Солдати не відповідають, один із них встиг вийти, поки я не зупинила другого запитанням.

- Гей, а як ви одружуєтеся?

Він завис, по шолому взагалі не було зрозуміло, про що цей сіренький думає, але й він залишив мене без відповіді. Поспішно розвернувся і вийшов, змусивши мене податися слідом, але варто було мені висунутися з намету, як уже двоє інших сіреньких біля його входу схрестили мечі красномовніше за будь-яку заборону. Ясно, виходити мені не можна, позадкувала назад у намет. Чому він мені не відповів? Може, у них немає взагалі такого поняття як заміжжя? Монстр серед монстрів міг і набрехати! У них взагалі жінки є? Ну, крім стерв, які мріють лише про те, як розкроїти їм груди? Хоча, побувши трохи наодинці з монстром, я почала розуміти, з чого та руда так сильно вбити його хоче. Я й сама хочу, от тільки мої шанси мізерні. Усе, що вмію - це готувати, а він, немов знаючи, мою їжу не їсть, його  так не отруїш!

Відкрила баночку, понюхала і закрила назад. Раптом вони мене так вирішили отруїти? Краще не ризикувати, по-старому вмилася в бочці з водою і витерла бруд і кров з обличчя. Як же все болить, так бувало лише восени, коли я по кілька днів не спала, збираючи врожай картоплі. Сідаю на лавку, обіймаю себе за плечі й дозволяю собі зітхнути, перш ніж зібратися й вирішити, що робитиму далі. Моє життя все ще в моїх руках, я потрібна сестрам і батькові, і поки це так, я буду жити!

Даремно вони залишили мене одну, без наглядачів, та ще й у приміщенні, де є стільки ножів, абсолютно даремно. З блаженною посмішкою ховаю ніж для хліба в кишені шкіряних штанів. Цього разу ніж у мене знайдеться, він точно розкриє горло монстрові, не те що безглузда сережка! Озираюся на вхід до намету, потім беру ще кілька ножів, щоб уже напевно, ховаю їх під одягом. Останній, великий ніж для нарізки зелені ледве запихаю за комір, холодним лезом обпікаючи шкіру на шиї. Товсту ручку прикриває волосся, хоч якийсь від нього толк, косу зав'язати все одно нічим. Щойно перестала скуйовджувати й так кошлату голову, до намету увійшов мій суддя. Ну, так-то увійшов Маратик у своєму безглуздому шоломі, але щось мені підказувало, що він мій суддя і кат в одній особі. Замість того щоб одразу схопитися за ножі, злякано відступаю. Нічого не подумайте, але поки на ньому шолом і амуніція, шансів впоратися у мене з ним зовсім немає. У якийсь момент відходити вже нікуди, відчуваю спиною ненадійну опору з важкої тканини та виставляю руку вперед, сподіваючись відвернути його увагу, поки з-за пазухи дістану ніж для чищення цибулі.

- Що? - злегка заїкаюся, удаючи, ніби не розумію, що відбувається. - Що тобі від мене треба?

Він робить кілька різких кроків до мене, але так швидко, що суто інстинктивно піддаюся назад і майже падаю. Майже, бо закована в метал рука боляче хапає за зап'ястя і змушує стати рівно. Очікую, що мене одразу відпустять, але він не відпускає. Лусочки впиваються в шкіру, не рухаюся, щоб руки залишилися цілими. Заступник головнокомандувача так близько, що непомітно дістати ніж хоч звідкись майже неможливо. На відміну від броні головного монстра, червоних щілин немає, просто прорізи на очах сховані жовтими склами. Чую, як важко він дихає, моє обличчя навіть обдає потоком повітря з імпровізованого дзьоба сови.

- Що? Що тобі від мене треба? - дуже гидко передражнив він мене, наче ми в молодшій школі діти малі.

- Що? Що? - цілком вдаю, ніби не розчула його. - Вас не чути, ви хоч каструлю з голови зніміть коли розмовляєте, чи що.

Як і монстр до цього, витонченні жарти Маратик якось не оцінив, чи не зрозумів, але наступної миті відпустив мене, щоб одним рухом скинути з себе шолом, запустивши кудись убік.

- А тепер? - проричав він.

Став до мене впритул і стиснув моє підборіддя так, щоб дивилася йому в обличчя:

- Тепер ти мене чуєш?!

Від гуркотіння його голосу заболіли вуха, тож мимоволі заплющила очі й схопилася за нього, щоб знову не впасти. Нічого собі, язик у них шиплячий, але на нашому примудряються гарчати крутіше за інших місцевих. Коли ж очі розплющила, то мимоволі пирснула слиною йому просто в обличчя. По всьому, колись миловидному, бабському обличчю мальовничо розподілилися бузкові плями, на щоках, а на лобі прилип якийсь бруд. Що це таке з його волоссям?! Раніше було таке шикарне, прям заздрість брала, а зараз... На всі боки стирчать темні клапті, з одного боку навіть коротше, ніж по плече, і сплутане настільки, що голова схожа на гніздо небаченого птаха. Після мого сміху, що вирвався сам по собі, він стиснув моє підборіддя так, що зрозуміла: йому уже не до сміху.  Маратик був на взводі. Посилено прикусила губу, намагаючись не сміятися, але я не вмію вчасно зупинитися.

- Це хто ж тебе так прикрасив? - трохи знущаюся, ледве стримуючи сміх.

- ТИ!!! - різкий крик вдарив по вухах.

Чесно кажучи, я думала, що в більшому сказі він бути не може, але виявилася не права: може. Ніж з-за пазухи витягнути встигла, проте він випав з моєї руки, коли сіренький штовхнув мене на один з обідніх столів. Стіл небезпечно хруснув, чи це були мої кістки? Судячи з того, що слідом Маратик одним ударом розніс сусідній стіл і кілька лавок, вирішила, що мені ще пощастило. Зло сопе, стискаючи міцно кулаки, чую шиплячі звуки, немов він лається, або чаклує. Схоже, я його остаточно довела. Він зустрічається зі мною поглядом і повільно тягнеться до меча, закінчивши, нарешті, лаятися своєю мовою. Так, тепер треба щось робити, а то мене зараз точно вб'ють.