Оксана Мрійченко - Моя, бо кохаю, Оксана Мрійченко

— Які у нього травми? — запитала Лера, ковтаючи сльози.

— Зламані ліва рука та нога, синці по всьому тілу, струс мозку. Але найбільше мене непокоїть спина, — лікар зітхнув, зустрівши погляд дівчини. — У Владислава серйозна травма хребта. Є ризик, що він на все життя залишиться прикутим до ліжка.

Серце стало нестерпно важким і Лера притиснула руку до грудей, намагаючись хоч якось втриматись на ногах під його вагою. Мозок відмовлявся сприймати слова лікаря, які здавалися занадто жорстокими. Сергій стурбовано поглянув на доньку і допоміг їй сісти. В голові закрутилося і Лера зробила глибокий вдих, проте легше не стало. Христина зблідла і вчепилася в руку Ярослава, шукаючи опори. Сам Ярослав на кілька секунд закляк на місці, сфокусувавши погляд на одній точці. Його обличчя потемніло від суміші гніву та шоку.

— Ні, цього не може бути, — Христина заперечно похитала головою, спрямувавши погляд на лікаря. — Тільки не з Владом! 

— Ми зробимо все можливе, — тихо відповів лікар. — Вибачте, мушу йти.

Лікар розвернувся і поспішив в інший бік порожнього коридору. Лера намагалася дихати, але клубок у горлі ставав занадто щільним і не пропускав кисень. 

— Це ти винна! — світло-сірі очі Христини перемістилися на Леру, випромінюючи люту ненависть. — Ти зруйнувала життя Влада!

— Вона не винна в цій аварії, — рішуче заперечив Сергій.

— Геть звідси, — карі очі Ярослава спалахнули темним полум’ям, зупинившись на обличчі Лери. — Я не пущу тебе до Влада. Забирайся з нашого життя!

— Я не піду, — в голові досі крутилося, але Лера витримала нищівний погляд Ярослава і повільно підвелася на ноги. — Я кохаю Владика і буду з ним.

— Леро, — Сергій підійшов до доньки і кинув швидкий погляд на Ярослава, який знову стиснув кулаки. — Нам краще піти.

— Я нікуди не піду, тату!

— Підеш, — Сергій стиснув руку дівчини у своїй долоні та рішуче потягнув її за собою коридором. — Не сперечайся.

— Не хочу! Пусти, тату! — Лера не чекала такого від батька і почала пручатися, але звільнити руку не могла. — Я потрібна Владику!

Сергій не реагував, продовжуючи тягнути доньку за собою. Лера майже не бачила нічого навколо крізь гірку пелену сліз, яка закрила очі. Невже навіть батько не підтримає? Невже абсолютно всі проти неї зараз? Затягнувши дівчину за поворот коридору, Сергій зупинився. А потім розвернув Леру до себе обличчям, зустрів її погляд і тихо промовив:

— Я проведу тебе до Влада. Трохи згодом, коли ці двоє підуть. Не треба влаштовувати розбірки, і без того важко. 

— Ти все ж таки на моєму боці? — схлипнула Лера.

— Звісно я на твоєму боці, — Сергій тихо зітхнув і обійняв доньку, заспокійливо накривши долонею її розпущене волосся. — Я ж знаю як сильно ти кохаєш Влада. Але треба почекати. Домовились?

Лера відсторонилася від батька і кивнула. Сергій знову повів її за собою. Через кілька хвилин вони зупинилися біля непримітних білих дверей в кутку коридору. Відчинивши їх, Сергій завів Леру за собою та увімкнув світло. Вони опинились в крихітній кімнаті. Дівчина помітила під стіною кушетку з подушкою та ковдрою. В іншому кутку стояла тумбочка з електрочайником. Навпроти дверей розташовувалось вікно, за яким досі трусила на землю сніг холодна зимова ніч.

— Я відпочиваю тут між виїздами на виклики, — пояснив Сергій, причинивши двері. — В тумбочці є пляшка з водою, чай і печиво. Туалет поруч, в коридорі. Операція Влада триватиме пару годин. Побудь тут.

— А ти куди? — тихо запитала Лера, сідаючи на кушетку.

— Треба працювати, моя зміна закінчується лише о восьмій ранку, — Сергій знову відчинив двері. — Спробуй трохи поспати. Я прийду по тебе.

Сергій вийшов, а Лера зняла халат і взуття та забралася на кушетку. Притулившись спиною до прохолодної стіни, дівчина підтягнула коліна до себе і обхопила їх обома руками. В голові постійно крутилися слова лікаря. Влад може залишитися інвалідом. Ні, цього не повинно трапитись! Тільки не з Владом!

Лера не збиралася спати, але змучений переживаннями організм не зміг опиратися втомі. Дівчина лягла на кушетку і вмить заснула. Сновидінь не було. Здавалося, що мозок просто на деякий час вимкнувся наче лампочка. Відчувши легкий дотик до плеча, Лера розплющила очі і побачила батька.

— Тату, — дівчина різко сіла на кушетці і кинула погляд на вікно, за яким вже майорів сірий зимовий світанок. — Як Влад?

— Операція завершилася, але він досі в реанімації, — Сергій зітхнув. — Лікар казав, що батьки хочуть забрати Влада у свою клініку. Але у них немає повноцінного стаціонару і це проблема. Тому Влад поки що залишиться тут.

— Я хочу до нього.

— В реанімацію не пускають відвідувачів, але я домовився з лікарем. Ходімо.

Під ранок в лікарні стало зовсім тихо і кожен крок розходився порожнім коридором дзвінкою луною. Зупинившись біля широких дверей однієї з палат у відділенні реанімації, Сергій розвернувся обличчям до Лери і зустрів її погляд.

— Лікар дозволив двадцять хвилин, — тихо промовив він. — Піти з тобою?

— Ні, я сама, — Лера зробила глибокий вдих. — Почекай в коридорі.