Джулія Рейвен - (не) Покірне Щастя, Джулія Рейвен

— А Борис... йому ти скажеш? — жінка ще сама не до кінця перетравила отриману інформацію. — Зізнаєшся, що він стане татом?

— Ні, звісно, — дівчина стрепенулася, нібито вона ножем полоснула по незагоєній рані. — І ти не здумай сказати...

— Шурику, це неправильно... Він має право знати... — почала Маша, але Олександра жестом руки перервала її. Вона недбало витерла мокрі щоки і знову втупилася кудись у далечінь.

Сонце вже вище зайняло місце на небосхилі й неприємно різало очі. Жінка повільно пройшлася по обличчю подруги, окреслила як по лінієчці й помітила, що щось у ній змінилося. Напевно, зникла дурна впертість, якою від Саші тхнуло за версту. Інфантильна впевненість, що вона все знає краще.

— Маш, — губи рудої відьми розпливлися в задоволеній усмішці, — я завтра повертаюся до Києва.  Мені потрібно багато чого встигнути перед пологами.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно