Ерін Хантер - Ліс таємниць

Я не повірила — не змогла повірити йому. Я вірила Тигрокігтеві, — вона схилила голову. — І помилялась.

— Але як Тигрокіготь міг розраховувати на провідництво, якби вбив тебе? — запитала Мишошубка. — Клан би нізащо його не підтримав.

— Оце, гадаю, і є причина того, що він спланував цей напад, — замість Синьозірки відповів Вогнесерд. — Тигрокіготь хотів змусити нас думати, що то один із бандитів убив Синьозірку. Зрештою, — тут його голос несподівано зміцнів, — хто б міг подумати, що Тигрокіготь, відданий воєвода, здійме лапу на свою провідницю?

Вогнесерд замовк. Він дрижав усім тілом і почувався безпорадним, як новонароджене кошеня.

— Синьозірко, — озвався Білошторм. — А що тепер буде з Тигрокігтем?

На його питання коти майже хором почали кричати:

— Вбити його!

— Осліпити його!

— Вигнати його з лісу!

Синьозірка сиділа непорушно із заплющеними очима. Вогнесерд відчував біль, який наче хвилями струменів від неї, — біль від гіркоти зради, гіркоти правди про те, що її воєвода вже так давно мав чорне серце.

— Тигрокігтю, — нарешті нявкнула провідниця, — що ти можеш сказати на свій захист?

Тигрокіготь повернув голову і втупився у Синьозірку своїми бурштиновими очима.

— На свій захист перед тобою, безвольна ти пародія на войовницю? Що з тебе за провідниця? Підтримувати мир з іншими Кланами. Допомагати їм! О так, ти заледве покарала Вогнесерда і Сіросмуга за те, що вони підгодовували Річковий Клан, і ти ж їх послала привести Вітряний Клан додому! Я б ніколи не поводився так м’яко — просто як кицюня. О, я повернув би дні Тигрового Клану. Я підняв би Громовий Клан з колін!

— І скільки котів повинні були для цього загинути? — тихенько, практично сама до себе муркнула Синьозірка. Вогнесерд здогадався, що провідниця думає про Чортополоха — жорстокого і кровожерного вояка, якого вона не змогла пустити на місце воєводи.

— Якщо тобі нічого більше сказати, Тигрокігтю, я засуджую тебе до вигнання, — оголосила Синьозірка. Кожне слово, здавалося, вилітало з її рота ціною неабияких зусиль. — Ти негайно залишиш Громові землі, і якщо хтось побачить тебе завтра після сходу сонця, він має мій дозвіл убити тебе.

— Убити мене? — зневажливо озвався Тигрокіготь. — Хотів би я бачити, як вони спробують.

— Вогнесерд тебе переміг, — озвався Сіросмуг.

— Вогнесерд? — Тигрокіготь перевів погляд на свого давнього ворога. Вогнесерд відчув, як у нього на карку заворушилася шерсть від неприхованої ненависті, що горіла в бурштинових очах воєводи. — Ще раз перейди мені дорогу, смердючий ти клубок хутра, і ми побачимо, хто сильніший.

Рудий вояк підірвався на лапи, відчуваючи, як лють заміняє йому сили, і кинув:

— Коли тобі завгодно, Тигрокігтю.

— Ні, — гаркнула Синьозірка. — Жодних бійок. Тигрокігтю, геть з-перед очей.

Великий смугастий кіт повільно підвівся. Він хитав своєю масивною головою туди-сюди, роззираючись у юрбі.

— Не думайте, що це кінець, — прошипів він. — Я ще буду провідником. І добре подбаю про кожного кота, який захоче піти зі мною. Темносмуже?

Вогнесерд витягнув шию, щоб побачити головного послідовника Тигрокігтя. Він навіть очікував, що ось Темносмуг устане і приєднається до воєводи, але ошатний смугастий котик не зворухнувся, згорьовано опустивши плечі.

— Я довіряв тобі, Тигрокігтю, — відмовився він. — Я думав, ти найкращий вояк у цьому лісі. А ти змовлявся із цим… цим тираном… — Вогнесерд знав, що мова про Хвостолома, — але і слова мені не сказав. І зараз хочеш, щоб я пішов із тобою?

Темносмуг демонстративно відвернувся, а Тигрокіготь лише знизав плечима.

— Мені потрібно було заручитися підтримкою Хвостолома, щоб налагодити контакт із волоцюгами. Хочеш сприймати це як щось особисте — що ж, справа твоя, — гаркнув воєвода. — Довгохвосте?

Довгохвіст нервово здригнувся.

— Піти з тобою, Тигрокігтю? У вигнання? — його голос стрибав. — Я — ні, я не можу. Я відданий Громовому Клану!

«А ще ти боягуз», — про себе додав Вогнесерд, відчуваючи запах страху, який залишив по собі Довгохвіст, пірнаючи у глиб юрби.

Уперше на морді Тигрокігтя промайнула непевність, коли один за одним його зреклися навіть ті коти, яким він довіряв.

— А що ж ти, Порохошубе? — допитувався воєвода. — Зі мною ти матимеш більше наживи, аніж будь-коли мав би у Громовому Клані.

Молодий брунатний вояк підвівся і пройшов повз котів, аж поки не став віч-на-віч із Тигрокігтем.

— Я рівнявся на тебе, — нявкнув Порохошуб чистим, гучним голосом. — Я хотів бути схожим на тебе. Але Рудохвіст був моїм виховником. Йому я зобов’язаний більше, ніж будь-кому іншому. А ти його вбив, — від тамованих горя й люті у нього затремтіли лапи, але він вів далі. — Ти вбив його, а ще зрадив Клан. Я радше помру, ніж піду за тобою.

Порохошуб повернувся й пішов геть. Коти, які уважно слухали цю розмову, схвально замурмотіли, а Білошторм прошепотів:

— Гарно сказано, юначе.

— Тигрокігтю, — втрутилась Синьозірка. — Годі цього. Зникни.

Тигрокіготь підвівся на весь ріст, його очі палахкотіли люттю.

— Я йду. Але я повернуся, будь певна. І помщуся вам усім!

Кремезний кіт пошкутильгав геть від Високого Каменя. Наблизившись до Вогнесерда, він спинився і востаннє вищирився.

— Що ж до тебе… — зашипів Тигрокіготь. — Тримай оченята розплющеними. Вуха тримай нашорошеними. Постійно озирайся. Тому що одного дня я тебе знайду, і стане з тебе вороняче їдло.

— Ти сам уже вороняче їдло, — відрубав Вогнесерд, намагаючись перебороти страх.

Тигрокіготь плюнув, тоді повернувся і пішов геть. Коти Громового Клану розступилися, пропускаючи його. Усі до одного проводжали поглядами колишнього воєводу. Великий вояк досі нетвердо тримався на лапах. Мабуть, рани сильно турбували його, незважаючи на трави Попелапки. Але Тигрокіготь жодного разу не озирнувся, поки його не поглинули хащі папороті.

Розділ 29

Спостерігаючи, як зникає з поля зору переможений ворог, Вогнесерд не відчував ані найменшого тріумфу. Дивовижно, але він шкодував про те, що сталося. Тигрокіготь був видатним вояком, його звершення могли б переповідати багатьом поколінням кошенят, якби все склалося не так, як склалося. Вогнесердові хотілося вити в порожнечу.

Довкола знову лунали голоси, коти занепокоєно перемовлялися одне з одним про те, що допіру трапилось.

— Хто ж буде наступним воєводою? — почув він запитання Вітрогона.

Вогнесерд глянув на Синьозірку. Чи не думає вона зараз зробити оголошення? Але провідниця тільки майнула хвостом біля Високого Каменя і зникла у своєму кублі. Синьозірка низько опустила голову, ледве переставляючи лапи, наче була хвора. Їй було явно не до оголошень.

— Думаю, Вогнесерд має стати воєводою! — заявив Хмаролап, вистрибуючи від надлишку енергії. — Він чудово впорався!

— Вогнесерд? — примружив очі Темносмуг. — Кицюня?

— А що поганого в тому, щоби бути кицюнею? — напосівся Хмаролап на значно більшого за нього вояка.

Вогнесерд хотів