Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

пішло трохи краще. — Ми підготували досьє. Георгію, де досьє? — крикнув я. Наш журналіст відповів утробним стогоном. — Ну, зараз він принесе. Ось одяг — сучасний, бо ваш буде надто помітний. І гроші на витрати. Допоможете нам, Іване Карповичу?

— Я ніколи не беруся за справу, поки не вивчу перспективи.

— Так, я знаю, я ж читав ваші пригоди. — Кивнув, можливо, надто запопадливо. — Зараз.

Сам поліз у наплічник Георгія, знайшов досьє на «штірліца» у пластиковому файлі. Георгій бігав його кудись роздруковувати. Фотографії, інформація про звички та методи роботи, інше. Досить непоганий підбір інформації, Георгій умів працювати. Я віддав досьє Івану Карповичу, той уважно його прогортав.

— Він дуже й дуже розумний, найрозумніший серед кремлядських чудовиськ. І дуже небезпечний. Учора ми ледь не загинули від його рук. У нього можуть бути озброєні помічники. І він не вагатиметься, якщо йому треба буде когось убити. Що ви скажете?

— Почекайте, — попросив Іван Карпович. Вивчав досьє. Ми чекали. Я навіть думати не хотів про те, що робити, якщо він відмовиться.

— Що за фігня? — тихо сказав Бухгалтер. І підхопився.

— Летять! — крикнув Мовчун, підхопив мене під руки й потягнув до кущів. Пролунали перші постріли. До нас летіло кілька «гастеллів» зі стрільцями на спинах. Стрільці сиділи на чудовиськах верхи, обхопивши ногами, а в руках тримали автомати, з яких відкрили нищівний вогонь.

— По стрільцях бийте, літунам до одного місця! — заволав я. Бухгалтер почав стріляти, до нього несподівано доєднався Іван Карпович, у якого звідкілясь узявся пістолет старого зразка. Мовчун тягнув мене серед кущів, потім кинув у якусь яму, наполовину заповнену сміттям.

— Лежи тут! — Він вихопив пістолет і почав прицільно стріляти по нападниках. Потужність їх вогню була значна більша, але наші били влучніше. Спершу впав один зі стрільців, потім іще один, іще. Я не бачив, скільки їх залишилося. Черга прошила землю зовсім поруч. Помітив шматок бетонної плити, ледь підняв, заліз під неї. Ще одна черга. Кілька куль влучило в бетон. Він витримав. Наступна черга, потім тріск гілок. Щось гепнулося. Я визирнув з-під плити й побачив стрільця — хлопця в цивільному одязі з бронежилетом. Поруч лежав автомат. Аби я був тверезий, я б нікуди не поліз з-під плити, але алкоголь іще вирував у мені, й схотілося подвигів. Я виліз, поплазував до бійця, щоб забрати його автомат. Боєць несподівано розплющив очі. Я навіть не чекав, що він міг бути живим. Але гілки пом’якшили удар. Він потягнувся до автомата. Він би застрелив мене. Але погляд був каламутний. Здається, він не до кінця опритомнів. Я вихопив трофейний «глок», який забрав у нападника під час бою на лівому березі, і двічі вистрелив. Боєць смикнувся, його автомат упав на землю. Я підхопив його і дав чергу в небо. Абикуди. Треба було бити прицільно, але стріляв не я, а портвейн. Моя черга привернула увагу, і по мені почали сікти. Єдине, що я вигадав, — упасти на землю і закритися вбитим стрільцем. Кулі сікли землю зовсім поруч, стало боляче, і я знепритомнів.

Далі мене кудись тягнули Бухгалтер і Мовчун. Тут-таки йшов і блідий Георгій.

— Де Іван Карпович? — спитав я.

— Він сказав, що візьметься за справу. Був дуже розлючений, — пояснив Бухгалтер. Здається, ми кудись їхали.

— Де я?

— Ти поранений, ми веземо тебе в лікарню, все буде добре, Владюшо. — Бухгалтер поплескав мене по плечу. Машина підстрибнула на якійсь вибоїні, мені стало боляче, і я знову знепритомнів, але вже спокійно: Іван Карпович узявся за справу!

(Більше про пригоди Івана Карповича Підіпригори можна прочитати у книжках «Стовп самодержавства, або 12 справ Івана Карповича Підіпригори», «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу», «Найкращий сищик імперії на Великій війні», «Найкращий сищик та падіння імперії» та «Одіссея найкращого сищика республіки»).

Розділ 9

Кривавий футбол

Я опритомнів під крапельницею в незнайомому приміщенні без вікон. Поруч на стільці дрімав Мовчун. Боліли груди, перемотані бинтами. Навколо було так тихо, аж чулося сопіння товариша.

— Мовчуне, Мовчуне! — пошепки покликав. Він розплющив очі, побачив мій погляд, підвівся, кивнув. — Де я?

— У якійсь секретній лікарні, під землею. Дві кулі пробили бронежилет, але втратили швидкість. У тебе лише забої й дві невеличкі подряпини.

— Я накрився стрільцем. Кулі гальмувалися ще в ньому, тому я й живий, — згадав подробиці бою. Мовчун кивнув. — А де Бухгалтер і Георгій?

— У сусідній кімнаті. Покликати?

— Клич. — Мовчун невдовзі повернувся з товаришами.

— Владюшо, ми тепер більше не випиваємо, — з порога сказав Бухгалтер. — У нього була перемотана бинтами рука.

— Ти поранений? — спитав я.

— Трохи. Ти як?

— Та непогано. Позвіть лікаря, буду виписуватися. В нас багато справ.

— Лікар наполягає, що ти мусиш відлежатися хоча б кілька днів.

— У нас немає кількох днів, — закрутив я головою.

— У нас немає вибору. — Бухгалтер знизав плечима.

— Що ти маєш на увазі?

— Ми фактично під арештом.

Уважно подивився на Бухгалтера. Сподівався, що ось-ось він усміхнеться і виявиться, що це він жартує. Але не усміхався.

— Під арештом?

— Так. У нас забрали зброю. Вхід до цього крила зачинений. Його охороняють два десятки бійців загону спецпризначення МВС. Ну, тобто навіть якби лікар і дозволив, нас звідси не випустять.

— Треба зв’язатися з Пастором.

— Телефони всі забрали. І планшет теж. Я в інтернет не можу вийти, — поскаржився Георгій. — А там же стільки роботи!

Я спробував підвестися. Заболіло у грудях, застогнав.

— Лежи, набирайся сил, немає сенсу смикатися, — сказав Бухгалтер.

— Навіщо ви віддали зброю?

— До лікарні, куди ми тебе привезли, наскочило півсотні бійців. Могли б трохи постріляти, але без шансів.

— Менти пояснювали, чому мене затримано?

— Ні. Сказали просто чекати.

— Лайно. Про Івана Карповича нічого не чути?

— Ні, — сказав Бухгалтер.

— А може, і чути, — втрутився Георгій. — Тільки-но було повідомлення про «Порше», розстріляний десь на Куренівці. Начебто водій хотів утекти, по ньому почали стріляти, пробили колесо, машина злетіла з дороги і збила стовп. Але водій зміг вилізти і забігти в найближчі двори. Його переслідував якийсь чоловік із револьвером. Я й подумав, що зараз нечасто трапляються револьвери, так? — спитав Георгій.

— Це Іван Карпович. Сів на хвіст «штірліцу». Ну, хоч якісь добрі новини. Зачекай, а де ти їх бачив — новини?

— У сусідній кімнаті є телевізор. Це єдиний зв’язок із зовнішнім світом.

— Везіть мене туди, — наказав я.

Мене вивезли в коридор, коли почулися кроки. Відчинилися двері, і до нас вийшло два десятки бійців із автоматами. Я подумав, що зараз вони відкриють вогонь, розстріляють нас легко і