Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

Ми випивали, закусували, закінчили один пакет.

— Мабуть, досить? — спитав Бухгалтер.

— Та, наливай, — махнув я рукою. Помітив, що і Бухгалтер, і Мовчун десь із третього тосту почали половинити. Молодці, голови не втрачали.

— Пане Владюшо, а можна вас спитати? — Георгій випивав усе, що наливали і вже зробився тепленький.

— Слухаю.

— А от цей Іван Карпович. Я трохи прочитав про нього, так він же ще дореволюційний герой!

— І до і після, там різні книжки є.

— Так, але ж усі пригоди на початку минулого століття.

— І що?

— То він, виходить, сучасного Києва зовсім не знає! Як він тут працювати зможе?

— Так «штірліц» теж нетутешній. І за часом, і за місцем. І нічого, шкодить, аж дим іде. А Іван Карпович Київ добре знав, думаю, легко розбереться, що тут змінилося. Шанси є, — сказав я. Ми ще випили. Поруч стежиною пройшов якийсь чоловік. Потім повернувся. Попросив закурити. Мовчун його пригостив. Він спитав, що п’ємо. Я сказав, що неважливо, і дав зрозуміти, що додаткове товариство нам не потрібне. Чоловік образився і пішов. Мовчун притиснув палець до губ. Ми кивнули. Мовчун підвівся і почав нишпорити в траві неподалік. Знайшов маленький мікрофон, який чоловік кинув, коли підходив. Мікрофон Мовчун відніс метрів за сто, кинув у кущі, за якими кілька чоловіків пили горілку.

— Шпигун? — пошепки спитав Георгій.

— Шукають нас, — кивнув я. — Ну що, почитаю.

Я розгорнув книжку «Найкращий сищик імперії на Великій війні» й почав читати вголос. Хлопці слухали. Хвилин за п’ять попросив налити.

— Щось у горлі деренчить.

Випив і читав далі. Замовкав, лише коли хтось проходив поруч. Десь за годину був уже геть п’яний, бо ми з Георгієм добили третій пакет. Георгій пішов блювати в кущі, а я читати вже не міг, бо літери перед очима змішувалися. Попросив Бухгалтера.

— Треба читати, дуже треба.

Бухгалтер був майже тверезий. А я думав про цього Івана Карповича, який він молодець і як він нам допоможе, аби тільки з’явився. Ласкаво просимо, Іване Карповичу! Приходьте, Іване Карповичу! Україна чекає на вас, Іване Карповичу!

Якоїсь миті мені дуже захотілося спати. Страшенно. Я почав плескати себе по щоках, бо засинати не можна. Потім вилив на голову пляшку мінеральної води. Не заснув. Раптом побачив, що в наш бік стежкою хтось іде. Спочатку подумав, що шпигун, а потім уторопав, що як на шпигуна в цього чоловіка надто старорежимний одяг. Таке вбрання я бачив лише в дядьків на селі, та й то ще за радянських часів, бо потім усе занапастили спортивні штани, гумові капці й турецькі светри. Чоловік був у сірих штанях, заправлених у чоботи, й піджаку, під яким була полотняна сорочка. На голові картуз. Тільки обличчя не міг роздивитися, як не напружував зір.

Чоловік ішов неквапливо, обережно роззирався. Я намагався налаштувати свою оптику, але ніяк не виходило роздивитися обличчя. Я спробував підвестися, поточився, ледь не гепнувся, але мене підхопив Мовчун, утримав на ногах. Стало трохи соромно — набрався, як дурень.

— Вибач, — хотів я сказати Мовчуну, але язик у роті нагадував мертву рибу й не рухався зовсім. Тут я вже зовсім злякався, що можу через той клятий портвейн усе занапастити. Зібрався з силами і сказав: — Іване Карповичу, добрий день!

Здається, пролунало не дуже зрозуміло, але я щиро усміхнувся.

— Мене звати Владюша Бар-Кончалаба. Я — вчений. — Моє прізвище і тверезій людині не завжди вдавалося вимовити, а п’яній — поготів. Але головне, що чоловік зупинився. Так я його собі й уявляв: вище середнього зросту, плечистий, схожий на стиснуту пружину, готову будь-якої миті звільнитися.

— Добрий день, — сказав Іван Карпович і придивився до нас.

— Це я викликав вас. Мені потрібна ваша допомога. — Я гучно гикнув. Як же невчасно! Чорт забирай, і навіщо я пив? Знаю, що важко зупиняюся і мені краще не починати! Тоді для чого було брати аж три пакети портвейну? — Не мені, Україні, — продовжив я. Мені чомусь запаморочилося, і я точно б гепнувся, але знову врятувала сильна рука Мовчуна. — Прошу, сідайте, я зараз усе вам поясню.

Десь в кущах почав блювати Георгій. Досить гучно, його хай йому грець.

— Іване Карповичу, ви зараз у 2015 році. — Я подивився йому в очі, щоб побачити реакцію, але знову помітив, що в нього немає обличчя. Чи мені здавалося? Я був п’яний і не дуже собі довіряв. — Вибачте, почекайте хвилину.

Я пішов геть, Мовчун мене притримував, Бухгалтер стежив за Іваном Карповичем. Ми відійшли метрів на п’ятнадцять, і я зашепотів на вухо своєму охоронцеві.

— У нього є обличчя?

— У кого? — не зрозумів Мовчун.

— У цього, у Івана Карповича.

— Владюшо, не треба було стільки пити.

— Я знаю. Але сходи, подивися йому в обличчя уважно і скажи мені, що побачиш. Будь ласка!

— Ти впадеш, якщо я піду дивитися.

— Ні, не впаду! Подивися, це дуже важливо!

Мовчун залишив мене й пішов дивитися на обличчя Івана Карповича. Я зосередився на тому, щоб не гепнутися. Ледь устояв. Мовчун повернувся.

— Той… немає в нього обличчя, — сказав він — не те щоб перелякано, але розгублено. Я полегшено зітхнув. Мовчун здивовано подивився на мене.

— Усе добре, веди назад, — наказав я. У Георгія трапився черговий залп. Мовчун допоміг усістися на колоду. Іван Карпович уже сидів на пеньку. — Я прошу пробачити, трохи перебрав від хвилювання перед зустріччю з вами.

— Що вам потрібно? — спитав Іван Карпович. Дивно — якщо не придивлятися, можна було й не звернути уваги, що в нього немає обличчя. Воно муляло мені, і я не витримав.

— Вибачте, а що у вас із обличчям? — Алкоголь допоміг мені бути щирим.

— А що?

— Ну, його начебто немає.

— Його й немає. У жодній книзі про мої пригоди немає опису мого обличчя. Кожен читач може уявляти його яким схоче.

— А вам це не заважало?

— Ні, кожен бачив мене таким, яким очікував.

— Може, краще попросити автора таки дописати вам обличчя?

— Не треба.

— Я можу з ним поговорити.

— У мене самого є до нього питання. Не треба. Для чого ви викликали мене?

— Ми захищаємо Україну від кремляді та її чудовиськ. Одне з них називається «штірліц». Воно оселилося в Києві і провадить проти нас боротьбу. Вербує шпигунів, убиває тих, кого завербувати не може, влаштовує всілякі інтриги й скандали, послаблює Україну зсередини. Ми спробували знищити його самостійно, але «штірліц» виявився надто хитрим для нас. Уся надія на вас, Іване Карповичу. — Починав я говорити зовсім нерозбірливо, але потім