Владислав Валерійович Івченко - Третій фронт

просто. Лайно. Але бійці не стріляли. Вони просто цілилися в нас і зробили коридор. Ним ішов чоловік у камуфляжі. Я не одразу впізнав міністра в оточенні кількох охоронців.

— О, на ловця і звір біжить, — зрадів я.

— Пане Владиславе, мені потрібно з вами поговорити, — незадоволено сказав міністр.

— Владюша. Мене звати Владюша, так навіть у паспорті записано, хоч і довелося за це судитися. Це наше родове ім’я, всіх чоловіків у нашій родині називають саме Владюшами. Мені теж потрібно з’ясувати деякі обставини мого перебування тут. Хлопці, везіть мене у мій кабінет. Ласкаво прошу, пане міністре.

Мене завезли до палати. Хлопці вийшли, міністр залишився. Я помітив, що він вагався, чи не залишити хоча б кількох охоронців, але потім перевірив пістолет в кобурі і вирішив, що може побути зі мною сам на сам. Сів на стілець, поклав на коліна шкіряну теку.

— Пане Владиславе…

— Владюша, — виправив я.

— Пане Владюшо… — міністр зробив паузу. — Ви мусите нам допомогти.

— Я й так вам допомагаю, якщо ви про українську владу.

— Пане Владюшо, ви мусите привести на суд те чудовисько, що жорстоко вбиває моїх підлеглих, або принаймні розповісти, як ми можемо його знищити.

— Я не можу привести Ментожера на суд. Але, смію запевнити, якби й міг, ніколи б не зробив цього.

Міністр образився. Точніше, вдав, що образився. Примружив очі, важко задихав.

— Дарма ви так.

— Це ви дарма так. Коли кожна секунда на рахунку, ви фактично арештували мою групу і заважаєте нам працювати. Ви хоч розумієте, що своїм вчинком ставите під загрозу всю Україну!

— Україну врятують армія та силові структури, а не якісь там шахраї від псевдонауки!

— Коли я організував спротив «артему» чи нищення «беркутні» під Глуховом, мене називали рятівником держави, — нагадав міністрові. — І чомусь ані армія, ані ваші підлеглі не могли протидіяти кремлядським чудовиськам!

— Ви мусите допомогти нам знищити Ментожера! Хіба ви не розумієте, що наявність таких чудовиськ деморалізує все міністерство, а це призводить до розхитування човна української державності й до того, що країна може впасти у пекло анархії!

— Найбільше розхитує човен української державності ваше міністерство в нинішньому вигляді. Наша держава одна з перших за кількістю ментів на душу населення, і ці менти не змогли ані підтримати порядок на Донбасі, ані підтримати законність в інших регіонах. Величезний монстр, який нищить і грабує, тісно пов’язаний із кримінальним світом і перебуває з ним у злочинному симбіозі. Ваше міністерство вбиває віру й законність. І тепер ви розповідаєте, що Ментожер у чомусь винен? — Я зареготав, а міністр відкрив теку. Дістав звідти фотографії. Якісь жінки й діти в жалобі.

— Це дружини й діти працівників міліції, вбитих Ментожером. Ви досі вважаєте, що він діє правильно? — патетично спитав міністр.

— Як учений я намагаюся утримуватися від етичних оцінок. Але я точно знаю, що сама поява Ментожера викликана гнівом і ненавистю, які відчувають українські громадяни до вашого міністерства та його продажних працівників. І зникне Ментожер лише тоді, коли українці почнуть відчувати до міліції бодай байдужість, а не згадувати про свої численні кривди, про відмазування злочинців і ламання невинних. Не шукайте влади над Ментожером у мене. Змінюйте своє кляте міністерство на краще, і тоді чудовисько зникне саме.

— Як ви смієте! Тисячі працівників міліції зараз на передовій проливають кров!

— Десятки тисяч перебувають у тилу і теж проливають кров, але не свою!

Міністр із ненавистю подивився на мене. Я дозволив собі відповісти тим самим. Він здивувався — мабуть, звик, що при особистих зустрічах його боялися. Потім іще більше роздратувався. Я ж мусив боятися голову величезного карального відомства, яке могло вбити, могло посадити, все, що завгодно, могло.

— Я ж тебе знищу, клопе! Посаджу в тюрму на довічне! У мене ж проти тебе цілий букет справ! І напад на директора музею в Журбах із викраденням і знищенням історичного казана, і шахрайство з технікою місцевого молокозаводу, і масова загибель людей під час варіння борщу! Викрадення співачки Даніели, загибель військових і знищення техніки під Охтиркою, викрадення працівника міліції, співучасть у вбивстві іншого, якого знищив ваш Ментожер, причетність до стрілянини й вибуху в Києві! Ти у мене сядеш зі всіма своїми дружками, довічно сядеш! Ти це розумієш?

Я зареготав. Людська тупість завжди смішила мене. Залізобетонна тупість.

— Смішно тобі? Дарма!

— Невже ви не розумієте, що ніякого суду не буде? За тиждень кремлядські чудовиська вже знищать усю країну!

— Не треба мене лякати!

— Та роззуйте ви очі! Як можна залишатися таким самозакоханим дебілом? Невже хоча б дупа не відчуває небезпеки?

— Та як ти смієш! — Міністр підхопився. Сам би він мене навряд чи вдарив, боявся. Мабуть, покликав би своїх катів, щоб вони зробили мені боляче. І вони б зробили. Події могли розвиватися в дуже несприятливому напрямку, але в палату зазирнув чоловік у піджаку і з мобільним телефоном.

— Пане міністре, президент на зв’язку, — урочисто прошепотів чоловік — мабуть, помічник.

Міністр миттєво змінив священний гнів на чиношанування й вибіг із палати. За кілька хвилин до мене зайшли хлопці.

— А де міністр?

— Терміново відбув, — сказав Бухгалтер. — Що будемо робити?

— Чекати, поки нас тут передушать, як кошенят, — зітхнув я. — Везіть мене до телевізора.

Друга спроба подивитися телевізор була вдалою. Мене перевезли в сусідню кімнату, і я натрапив на новини. Глухів звільнили, Людина борщу продовжувала прикривати повітря, читання пригод Івана Карповича тривало. Але нам треба було діяти далі. Натомість я дивився телевізор, наче якийсь ідіот.

— Ми все обшукали, — прошепотів мені на вухо Бухгалтер. Боявся, що нас можуть підслуховувати, і правильно робив. — Жодних виходів, окрім того, який охороняється. Ми наче в тюрмі.

— Тоді відпочиваймо, набираймося сил і сподіваймося, що вони нам знадобляться не тільки для останнього бою.

Потім прийшов лікар. Мовчун його обшукав. Лікар помітно хвилювався.

— Стан у вас добрий, поранення незначні, все буде гаразд.

— Дякую.

— А це ж ви той, що чудовиськами керує? Владюша? — спитав лікар. Його ліве око нервово сіпалося.

— Так.

— Я бачив, по телевізору! Як ви отих привели, які «беркутню» розкидали.

— Так, — кивнув я. — У вас діти є?

Лікар здивовано подивився на мене.

— Якщо є, беріть їх і паняйте в аеропорт. Купуйте квитки на перший-ліпший рейс із України будь-куди й мотайте звідси.

— Це ви серйозно?

— Так. Україну буде знищено. Київ точно. Якщо можете, рятуйтеся.

Лікар аж скам’янів.

— Це не жарт?

— На жаль, ні. Поки ми були на волі, ми протистояли чудовиськам. Але тепер вони можуть діяти вільно і знищать Україну.

— Але для чого вас