Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

скиглінням маестри, котра мала чудово знати про те, як артефакти працюють, проте мовби хотіла згладити свою причетність до того, що сталося. — Скажіть мені краще: ваші названі сини займались алхімією?

Маестра Ілонна насторожилася.

— Так… Вони бавилися цим, більше Гвенн. Обставив кімнату в старій кухні. Трави збирав і виварював, якихось книг міг приволокти й сидіти над ними пів ночі. Отак і бачу: з одного боку терези, з іншого — трави і порошки, а він всуне носа у книгу — і вивчає… Часом ще ліки готував — он мені від мігрені добру настоянку зробив. — Пані видала гортанний звук, сльози виступили на її очах.

Жаррак мовчки підійшов до вікна, даючи господині дому час заспокоїтись. Він не любив чужих сліз і не знав, чого очікують від нього в такі моменти. Сипати пустими словами не хотілося.

Помітивши його відстороненість і байдужість, хазяйка на диво швидко вгамувалася, назвавши молодого Преста подумки геть нечулим і черствим. Проте на нього вона зиркнула з послужливою усмішкою, бо остерігалася, що гість принесе біду. А їй не хотілося потрапити в немилість. Їй-богу, не тоді, коли за вікном сріблилося красиве передзимове море, а після смерті названих синів їхній який-не-який статок без зайвого галасу й судової тяганини дістався опікунам.

Тож маестра Ілонна вже придбала собі в дім нові штори — до кожного покою, замовила умеблювання для спальні в найліпшого лалацького майстра. А ще справила теплі плащі собі й чоловікові, купила мережаних хусток і мала серйозні плани на весну нарешті закінчити надбудову на другому поверсі. А що непосидющі дітваки наробили проблем собі й дурно згинули — це не мало торкатися її.

Ілонна Альвіанні напрочуд скучила за заможним життям, котре мала в батьківському домі й проміняла на спалах юності — кохання до осоружного нині чоловіка. Тепер, коли статок, хоч і невеликий, у неї знову був, маестра не могла випустити його з рук.

Жінка послужливо спитала:

— Чи ви хотіли б ту Гвеннову кімнату побачити, для алхімії? Ходімо, я вас проведу. А затим запрошую до нас на вечерю. Ви з супутниками, мабуть, геть потомлені!

— Дякую, пані Ілонно. — Жаррак усміхнувся у відповідь, проте про себе зарікся частуватися в цьому домі, пригадуючи, як дурно напився Гвеннанової труйки. — А чи не з’являвся хто-небудь ще з запитаннями про ваших синів? — поцікавився він, не спускаючи очей з маестри.

Вона перемінилася на лиці.

— Були. Були. Знайомими представилися. Гвенновими. Вони хотіли якийсь рецепт — зілля, котре Гвенн придумав був і мав їм передати. Але хіба я знаюся на його рецептах?

— То що ви їм відповіли?

— Геть відіслала. Що ж іще. Вони якісь непевні, ті знайомі, були — я їх ніколи в нас не бачила. Та й по вимові, з лиця — мовби нетутешні. Мені воно проблем треба, щоб казали, що ми із зайдами знаємося? — Маестра Ілонна насупила брови. — Сказала, що нічого не відаю і що всі свої папірці Гвенн із собою возить. А потім переховала їх у старому домі. У нас є старий дім, поруйнований, над морем зовсім. Ну так — не дім, а халупина. Мені ті непевні одразу не сподобались. Але Альвіанні не з піску роблені, аби перед чужинцями опускатися. Бажаєте — заберіть хоч усе, я до тих папірців і не торкалася.

— Гості — вони вам повірили?

Пані Ілонна завагалася, та Жаррак сподівався, що маестра вирішить: критися від Престового сина — собі дорожче. До всього, її вагання після такого простого питання видало: щось тут не те. І врешті вона відповіла:

— Та повернулися, щоб їх лиха синька побила! Прийшли, коли ми поїхали на весілля до Камілів. Камілева старша донька віддавалася… Оті зайди перевернули все з ніг на голову. Кухарка наша в прибудові ночує — вона їх бачила, але побоялася вийти, бо що стара баба зробить чаротворським лобурям?

— Я не перевертатиму нічого у вашому домі, — запевнив Жаррак. — Але ви дуже добре зробили, що заховали Гвеннанові записи. Вони потрібні мені.

— А ще б пак. — Маестра Ілонна втішилася похвалі. — Я волію того щастя збутися. Та й замки на його скриньках чимось мудровано закляті — навіть якби там було повно грошви, я ніяк не можу їх відчинити.

— Не турбуйтеся, маестро Ілонно, я їх радо відчиню, і коли там є гроші чи цінності, то все передам вам, — запевнив Жаррак. — Ви дуже допомогли у справі, й корона про це не забуде, — додав він церемонну фразу, проте маестра Альвіанні хмикнула — мабуть, вона вже не раз чула ці слова, але ніякої вагомої віддяки не отримувала.

* * *

Перша ніч у спочивальні Жаррака видалася неспокійною. Канре нічого не казала Жюссі з того, що дізналася про «тітку Вів», проте направду задумалась над тим, скільки може коштувати підроблена рекомендація. Утім, молодша служка ввечері так заходилася кашлем, що все одно не могла б до пуття пояснити. Тож Канре вирішила не мучити її — лише повідомила, що виконала завдання. І принесла гарячого чаю, виборюючи його під буркотіння пані Манно, котра скаржилась на одну з кухарок — та теж злягла.

«Сестро Кара, сестро Юппер, сестро Аннік… — прошепотіла дівчина подумки. — Жюссі не сестра нам, але попросіть усіх святих, аби дали їй видужати».

Вранці дівчина прокинулася швидше, ніж треба було, тому спустилась до своєї звичної кімнати й застала Жюссі, котра вибралася з-під ковдри і натягувала панчохи.

— Овва, Канре! — Молодша служка бадьоро усміхнулася, хоча очі її палали. — Якщо ви мене розбудити, то я вже вбираюся. Вже зараз буду готова.

— Чудово, — втішилася дівчина, сподіваючись, що це полегшення остаточне й гарячка не повернеться. — Давай я укладу тобі коси.

— Гаразд. — Жюссі підв’язала панчоху і слухняно повернулася спиною.

Канре взяла з тумби гребінець і розділила пишне, розкуйовджене волосся подруги навпіл.

Над проймою сорочки, вверх по шиї й акурат до потилиці молодшої служки розтікалися блідо-сині плями з нерівними краями.

Вранці місто стрепенулося: в Нижньому місті почалася