Наталія Ярославівна Матолінець - Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець

вас два тижні бігатиму до пекарні, чи до кравця, чи куди скажете. Хоч у сніговію бігатиму.

— Бігатимеш-бігатимеш. Ну давай-но своє шиття й кажи, куди іти.

— То трохи далечко, — мовила Жюссі й зайшлася кашлем так сильно, що на її очах виступили сльози. — На межі з Нижнім містом, — прошепотіла вона, душачи булькотіння у горлі. — Біля ринку Лігу. Там є на розі така крамничка — капелюшна. Ви одразу побачите, бо там більше нема капелюшних. Спитайте тітку Вів. Скажіть, що ви од Жюстіни. Вона все знає, нічого не тра пояснювати. І одразу ж ідіть назад, щоб засвітла! Бо там не те щоб дуже гарне місце гуляти самотою…

* * *

— Я від Жюстіни, — повідомила Канре приземкуватій жінці за прилавком. — Шукаю тітку Вів.

— Ти диви, ще одна! — Та зміряла служку поглядом, довше спинилася на її плащі. — Ти ж не у справі? — з підозрою спитала вона, розсуваючи дешеві капелюхи, якими був завалений прилавок — вочевидь, попередня клієнтка поміряла все, до чого змогла дотягнутись. — Покрути сі.

Канре слухняно повернулася спиною.

— Так у тебе там герб! Служиш у домі вищих?

— Так. Та все ж я від Жюстіни. І мені потрібна тітка Вів.

— Я замість неї. То чого тобі не стає до щастя? Маестр не дає гарної рекомендації? Чи провинилася десь?

— А що тітка Вів може з цим зробити? — спитала Канре, запідозривши, що місце, куди вона завітала, — не проста собі капелюшна майстерня.

— За певну плату мож зробити все, — підтвердила її здогад продавчиня. — Якщо треба, то ми й дурній дівці з села напишемо такі папери, що її у великий дім приймуть на службу. Розрахуватися, правда, недешево буде, бо гарні папери теж не з повітря робляться. Але й великий дім — це тобі не торговкою онде мерзнути. — Жінка кивнула за вікно, де засніжені спорожнілі ятки тулилися попід загорожею ринку Лігу. — То чого тобі?

— Я маю передати це тітці Вів, — повторила Канре й дістала з-під плаща згорток із серветками, а тоді відкрила його на прилавку.

— Гей-гей, обережніше, дівчино! В мене тут товар. — Продавчиня згребла капелюхи вбік. — А, ну то це добре, що ти занесла. Бо Жюстіна твоя винна нам ще прірву грошей. Але скажи, чи гарно їй зараз ведеться?

— Вона занедужала, — відповіла Канре, подумки складаючи шматки мозаїки. — Але дуже поспішала закінчити це для тітки.

— Ой, вона їй така тітка, як і мені, — махнула рукою продавчиня, й вишиті серветки пірнули кудись під прилавок, не встигла Канре й оком змигнути. — Усе, йди вже. В мене робота кипить.

— Я бачу. — Дівчина окинула поглядом захаращену крамницю, котру навряд чи відвідували багато покупців. — То де пані Вів?

— Де-де, нагорі — от де! Захиріла вона щось. Так що йди звідси, поки й сама чого не підхопила.

— Уже йду. Доброго вам вечора.

Дорогою назад дівчина хотіла зазирнути на ринок Лігу, щоб купити меду: Кара завжди купувала мед застудженим в них у домі. А з її авторитетом ніхто не міг посперечатися: виростити трьох молодших сестер за відсутності батьків і не оддати жодну в дім Мамці Роли — таке не кожній під силу.

Проте залізна брама на вході зустріла Канре важким, уже вполовину засніженим замком і перехрещеними ланцюгами, а чоловік, що проходив повз, завважив, що ринок ще з учора не відкривали — через якісь перевірки.

* * *

— Ми жодним помислом не причетні до того, що вчинили наші названі сини, — рішуче повторила маестра Ілонна, сестра Юріт Даль Альвіанні, до котрої Жаррак завітав після того, як вони з супутниками оселилися в домі лалацького судді — батькового знайомого, певна річ.

Чаротворець почувався незручно, коли прийшов з гострими питаннями до тітчиної сестри. Проте її чоловік саме був у від’їзді, а пані залишилася сама вдома. Чекати повернення маестра (прізвище котрого дружина з більш знатного роду так і не взяла) Жаррак не міг.

— Проте Гвеннан та Гіллан обоє жили в цьому домі, так? — спитав він, розглядаючи простору, але бідно обставлену вітальню з вікнами на море. Колись тут, мабуть, розкошували, тепер же, як видно з бідного убранства зали, мусили обмежуватися.

— Ой, та скільки вони тут жили… — відмахнулася маестра, зиркаючи у вікно й собі. — Мали хороший спадок по матері. Їхня мати — то була племінниця мого батька, котрий загинув три роки тому, хай сади йому небесні пахтять… Ми взяли їх ще дітлахами до себе, Гвенна й Гілла, аби опікати й аби вони по дурості не розтратили все, що їм перейшло від батьків. Бо знаєте, як воно — коли діти, ще й хлопчаки, та раптом запопали грошей? Вони ж би всього збулися — тільки так! Ото ми трохи за них і взялись…

— Артефакт Мерселлі — це теж ви їм вділили? — спитав Жаррак, роздивляючись вицвілі візерунки під стелею, котрі оторочували вітальню тонким плетивом. Мальовані квіти вилися над вікнами.

— Ми мали дати дітям щось хороше. — Маестра Ілонна випросталася, мовби хотіла захиститися випнутими грудьми. — Мій батько отримав той артефакт у чесній дуелі. Я подарувала названому синові. Не було в цьому порушення. Нічого, що ображало б честь та гідність, пане Престе.

Жаррак знав, що це так. Формально чаротворець міг ставити на кін у дуелі і свій артефакт, і свою маєтність, і будь-що у своїй владі. Та тільки найбільші шаленці ризикували родинною зброєю. Проте зазирнути в минуле й дізнатися, що насправді сталося, не вийде. Тож Жаррак просто відповів:

— Той артефакт убив його, вашого Гілла.

— Ні. Ви вбили його, великий маестре, — озвалася жінка, проте тут же спохопилася: — Ми усвідомлюємо, що була така необхідність. Розуміємо, що ви прийняли рішення в критичний момент. Якби ми тільки вчасно зрозуміли, куди це все веде… Гілл і Гвенн були такими розумниками! Вірите? Вони були дуже вмілими. Чи ж я могла знати, що той артефакт…

— Я зрозумів, — обірвав її Жаррак, роздратований запопадливістю і