Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

ГЛАВА 30

Мене трясло, трясло. Плече саднило.

Але синя, іскриста луска дракона виявилася теплою, дивно м'якою. Він так обернувся навколо мене, обхопивши всіма чотирма лапами, і ще вклав на одне крило і другим прикрив... Що раптом зробилося тепло та затишно.

Несподівано для самої себе я задрімала. Вперше за весь час у Храмі Мабара виникло дивне відчуття, ніби я нарешті в безпеці.

Прокинулася від певного фізичного дискомфорту.

Смолоскипи все ще горіли – чи, може, хтось їх встиг поміняти. Піднялася, спробувала обережно вибратися з гігантських лапищ.

Дракон дряпнув по підлозі кігтями. Розплющив очі. Такі ж сині, як у людській іпостасі. З величезними вертикальними зіницями.

Піднявшись, я опинилася нос до носа з гігантською мордою. Суворий, вимогливий погляд...

– Я повернуся, – пообіцяла, сподіваючись, що він не згрібатиме мене назад. Трохи зачекала й додала: – Я швидко.

Дракон промовчав. Повільно рушила до виходу. Він не став хапати та утримувати.

Я дійсно поспішала. Пощастило: у коридорі ніхто не зустрівся, не став зупиняти. Розмірковуючи по дорозі назад, чи заглянути до Картера, чи збігати в трапезну, я на кілька миттєвостей забарилася.

– Іві! – брат сам позначився наприкінці коридору разом зі своїм новим другом-блондином. – Тобі вдалося втекти? Він спить?

– Я... відпросилася.

– Тобі небезпечно тут залишатися. Я зібрав твої речі, йдемо...

– Ні, Картере, ти що! Якщо я не повернуся, Еллінге розвалить увесь Храм!

– Ну, це ми ще подивимося, – насупився брат, уперто стиснувши губи. – Храм будували на віки. Маги теж зміцнювали. Краще поспішай. Грегорі проводить тебе...

– Грегорі? – підняла я брову. – Я так і не зрозуміла, що він робив уночі в моїй кімнаті!

– Це був не я!

Дійсно, той зник. Розчинився. Люди не зникають. Навіть маги. Або маги все ж таки можуть те, чого не вміють прості смертні?

– Хтось скористався моєю зовнішністю, – блондин відверто глянув у мої очі, ніби закликаючи перевірити, що не бреше.

Брат кинув на нього похмурий погляд. Відповів рішуче:

– Тоді я сам відвезу тебе.

– Ти з'ясував, що відбувається? Ти казав про удар, якого ви збираєтесь завдати... Що в Інемарі?

– Загін паладинів шукає Намісника. Іві, сьогодні зал має бути вільним. Спробуй... умовити Еллінге піти.

– Як ти собі це уявляєш? І навіщо вам зал?

Картер зам'явся, і я несподівано зрозуміла:

– Знову чиєсь весілля? Так?

Він промовчав, але раптом відповів Грегорі:

– Так, Іві. Ми розраховуємо врятувати ще одну ніатарі.

– А нареченого їй теж підібрали? – дошкульно хмикнула я.

– Вона зможе вибрати сама, – дуже серйозно озвався зеленоокий.

– Але ж її чоловік... помре! Ви розумієте це?

– Вони вбивають нас. Ми вбиваємо їх. Це війна на виживання, Іві, – похмуро відгукнувся брат.

– Ви казали, що у драконячій іпостасі вони не визнають навіть ніатарі, але Еллінге...

– Це дивно. Храмовники самі збентежені, – погодився брат. – Тож тебе й просять. Подумай про інших дівчат. Допоможи їм.

– Я... спробую, – сказала. – Але...

Як, ось як я маю просити Еллінге звільнити зал, щоб сприяти вбивству одного з драххів? А з іншого боку, не кожен погодиться чекати, і, можливо, для ніатарі сьогодні єдиний шанс вирватися з лап смерті.

Тряснувши волоссям, я схопилася за голову. Як же важко вибирати, коли вибір – такий!

– Принесіть нам їжу, – попросила, повертаючись до сходів.

Дракон, як і раніше, лежав на підлозі, згорнувшись синім клубком. Розплющив очі і одразу ж заплющив.

Я обережно пробралася на своє містечко. Поклала голову на лапу. Він дбайливо вкрив мене крилом.

Чулося, як стукає жилка, як усередині гігантського тіла шумить кров, працює серце.

З'явився Картер з підносом, заставленим їжею – одразу видно, що розраховував не тільки на мене, а й на великого звіра, який теж цілком міг зголодніти. Великі шматки м'яса, величезна піала з водою, кілька буханок хліба.

Не знаю, чи їдять це дракони, храмовникам видніше. Навряд чи йому вистачило б наїстися, але хоч голод угамувати.

Еллінге розплющив око, видав глухий попереджувальний звук, але заперечувати не став.

Картер залишив нам тацю, кинув на мене багатозначний погляд і вийшов.

Поки я їла, дракон мовчав, тільки гучно, важко дихав. Сам до їжі не доторкнувся.

– Ти спиш? – запитала я. Еллінге не відповів.

Якийсь час я лежала поряд, розмірковуючи про те, що відбувається.

Може, це справді шанс? Звільнитися від загарбників, очистити Ерсе від монстрів? Якщо вже з ними впораємося, то і від Хаосу якось відбудемося. Зрештою, просто не відкриватимемо йому шлях...

– Пробач, – пробурмотіла, погладивши лапу. – Я справді думала, що ці візерунки захистять людей. Мені й на думку не спало, що вони не дозволять тобі зцілитися. Але... ви самі винні, що загнали нас у таку ситуацію. Авжеж, ми хочемо вижити! Чоловіки хочуть захистити своїх жінок. Я не уявляю, просто не уявляю, що робити.

Дракон мовчав. Я довго розповідала про те, що думаю, що відчуваю. Чи то сподіваючись бути почутою, чи навпаки, ні.

Потім дрімала в кільці теплих лап дракона. Пару разів прокидалася, виходила розім'ятись. Дракон незмінно розплющував око – уважно, вимогливо. Я незмінно обіцяла, що повернусь.

День невблаганно хилився до вечора, змушуючи дедалі більше думати про те, що десь зараз відбувається весілля чергового драхха з ніатарі. Я кілька разів хотіла про це заговорити, і не наважувалася.

Одного разу повернувшись, виявила, що дракон з'їв усе, що залишилося на підносі. Це втішило: він набирався сил. Картер ще двічі заносив їжу – сніданок та обід. Після обіду я навіть вибралася на поверхню: залишати дракона було не так страшно, як пораненого чоловіка. А кілька днів у підвалах без повітря змушували мене задихатися.

Прохолодний день оповила сіра, вогка пелена дощу. Я трохи потопталася біля порога, щулячись і оглядаючи розмиті вогні Мабара – Храм стояв трохи осторонь міста.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍