Ерато Нуар - Смерть моя, життя моє, Ерато Нуар

Зовні було ще гірше, ніж у сирих, але теплих підземеллях. Навколо повисла волога мряка. Трохи подихавши свіжим повітрям, я поспішила донизу.

Зал виявився порожнім, і в першу мить серце зайшлося в божевільному стуку. Здається, ніколи я так сильно не лякалася. Принаймні ні за кого.

А потім побачила Еллінге. Чоловіка.

Оголений, у напівтемряві зали його постать ледь поблискувала, але страшні рани вже затяглися, залишивши тільки сліди – плями тонкої нової шкіри.

– Елінге! – кинулася до нього, перш ніж усвідомила свій порив.

Міцні руки притиснули мене до себе. Губи знайшли мої губи, втопивши в жагучому гарячому поцілунку. Досліджували, розкривали, п'яніли. Через тканину сукні я відчувала сильне оголене тіло чоловіка. Згадувала дотики, ніжні, обережні, наполегливі. Його тяжкість зверху.

Провела долонями по плечах, отримуючи задоволення і водночас бажаючи переконатися, що кров справді більше не хлище.

Час застиг, не існувало нічого, крім синіх очей, синього волосся. Гарячих вимогливих губ. Надійних, міцних рук, які так тримали мене, наче боячись випустити.

На сходах пролунали кроки, голоси, і я відскочила, повертаючись у реальність. Не розуміючи, що сталося. Чи не він ще недавно вважав, що я хочу його вбити? Дивився з такою люттю і ненавистю, ніби звинувачуючи у зраді та невірності?

Але сказати чи запитати нічого не встигла.

– Іві! – до нас вбіг Картер. – Дх'єре Сольгарде. Радий, що вам краще. Терміново! Відходимо.

– Що трапилося? – подалася я назустріч.

– Евакуація. Нас... – він на мить зам'явся, – вистежили.

Чи не паладини?

З-за спини брата вийшов Фербонн зі своєю палицею.

– Дх'єре Сольгарде. Ви йдете з нами, – без переходів підняв жезл, наставив на Намісника морду дракона з відкритими сяючими очима: – Ель етенге мас маер гуре! Аль гуре!

Поперек голови, грудей і стегон Еллінге лягли кілька візерунків. Точно таких, які раніше майстер розкидав по стінах.

– Вибачте, я змушений убезпечитися, – промовив старий.

Сольгард усміхнувся – усмішка вийшла, я б сказала, лячною. Очі блиснули гордим, темним вогнем. На мить здалося, йому нічого не варто пересмикнути плечима, скинути з себе чужі печатки.

– Куди? – промовив мій чоловік, поки хтось із храмовників простягав йому темний похідний плащ.

– В один... маєток. Поспішайте!

– Ілес зі мною, – тоном, що не допускав заперечень, заявив дракон.

– З вами, – погодився Фербонн.

З цими словами старий розвернувся, повертаючись на сходи, підганяючи своїх хлопців. Картер простежив, як Еллінге накидає плащ. Виходить слідом за мною із зали.

Це вони вирішили у такий спосіб очистити залу для майбутнього ритуалу? Чи дійсно облава?

За першої ж нагоди спитаю у брата. Позирнула назад. Якщо Еллінге, весь поранений, зміг розірвати залишені старим заклинання... Напевно, він і зараз легко позбудеться їх. А отже... можливо, чоловік вирішив простежити, куди виведуть храмовники. Піддатися для вигляду. Розвідати, що тут відбувається.

А я знову опинилася між двома вогнями.

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно