Марія Люта - Настя і вовки. Пробуди в мені звіра, Марія Люта

- Ну, і чим займемося? - поцікавилася Кет, кинувши речі на ліжко: застовпила собі місце, так би мовити.

 

Я зібралася заявити, що вона вільна робити що завгодно, а в мене свої плани, але мене випередив Андрій:

 

- Давайте до обіду відпочинемо, а потім прогуляємося околицями. А завтра на екскурсії поїдемо. Все-таки ми в стародавньому серці країни вранішнього сонця, - і виразний погляд у мій бік. - Справи можуть і почекати.

 

При цьому перевертень випромінював таку дружелюбність і добродушність, що сперечатися з ним не було найменшого бажання. Та й з чого розпочати пошуки мого батька, я, чесно кажучи, не мала жодного уявлення. Тож подивитися місто – непогана ідея.

 

- Чур я в душ перша! - вигукнула лисиця і блискавично прослизнула за двері ванної. Це ж треба, яка спритна дівчина, така ніде не пропаде.

 

Я ж, відсунувши ліктем Андрія, протиснула в куточок до матраца і спокійно почала вивчати карту міста.

 

- Це що ж?.. Та як же?.. - раптом розпереживався перевертень.

 

- Мм? - незворушно підняла брову я.

 

- Виходить, що я спатиму разом з цією... - помах голови убік душа.

 

- Ну або з нею на величезному ліжку, або зі мною на цьому вузькому матраці, - я осяйно посміхнулася і поплескала поруч із собою долонею.

Хлопець раптом залився фарбою, потім зблід і примостився на краєчок ліжка.

 

- Та ні, Анастасіє Валеріївно, краще я тут...

 

Бідолаха. Зовсім недосвідчений у "жіночому питанні". Ох і важко йому з нами доведеться.

 

Тут з ванної вийшла Кет і вирячилась на хлопця, що смирно сидів на ліжку. Теж, мабуть, розраховувала, що я, як було б у принципі логічно, займу місце поряд з нею, а Андрію, відповідно, дістанеться матрац. Та ось тільки я комфортабельному ліжку з сусідами віддала перевагу менш комфортній самоті. Нехай уживаються вдвох, як хочуть, хоч по черзі сплять.

 

Лисиця тим часом підняла підборіддя і демонстративно проігнорувала присутність хлопця на своєму ліжку. Та що там на ліжку – у кімнаті взагалі. Вона підійшла до невеликого трюмо з дзеркалом і витончено повела плечима - і тонесенький шовковий халатик, в якому вона вийшла з душу, легко сковзнув на підлогу, залишивши дівчину в мереживній спідній білизні.

 

Фігурка у неї була, треба визнати, шикарна: тонка талія, пишні стегна та розкішні груди. Все на смак Натана, як мені раніше повідомили. Я б навіть помилувалася, але мій погляд прикипів до маленького малюнка між лопаток дівчини - татуювання у вигляді метелика.

 

Я, звичайно, згадала попередження Гліба. На відміну від милої Емми, стервозну Кет, яка підставила свого батька і Гліба заодно, фактично спровокувала війну між перевертнями і подалася за мною навіть у Японію – суто випадково, звісно, – підозрювати було легко.

 

- Чого витріщилась? Татушки ніколи не бачила чи шикарної жінки?

 

– А? - Уїдливий голосок Кет висмикнув мене з думок і я "повернулася" в кімнату.

 

Глянула на Андрія. Чесно кажучи, я була впевнена, що хлопець уже багряний від збентеження, а ні. Той на витівку лисиці лише усміхнувся і почав спокійно розкладати речі. І погляду не відводив, але й не пожирав дівчину очима. Який молодець.

 

- Гарна, - ляпнула я невлад.

 

Андрій зацікавлено підняв брови, а Кет підозріло примружилася, очікуючи від мене підколу, і уточнила невпевнено:

 

- Я чи татуювання?

 

- Фігурка у тебе що треба, але я про тату. Симпатична. Я ось собі хотіла зробити кішечку, - Андрій поперхнувся і знову почервонів, а я лише закотила очі і продовжила: - рись, можливо, чи сніжний барс... Теж на спині, на лопатці, мабуть. Тільки колишній чоловік не дозволив.

 

Між іншим, я навіть не збрехала. Лисиця ж засяяла, скинувши, нарешті, маску с*ки й відверто відповіла:

 

- Я хотіла кілька метеликів, щоб від спини по лопатках і на руки розліталися, але боляче було - жах, тільки одного витримала. Але ти сильна, ти б стерпіла...

 

Ого, це що ж, мені комплімент!? Я відповіла щирою усмішкою.

 

– Настя... кхм Валеріївна, – втрутився хлопець, – а чому саме тату кішки?

 

- А що? Вони красиві.

 

- Але ж це коти! - пояснив хлопець голосом, ніби говорив про щось явно огидне. - Вони ж наші вороги, врешті решт.

 

- Правильно - ваші. А не мої. Я ж котів люблю та поважаю. Вони горді, незалежні та волелюбні. Ласкаві, але й небезпечні водночас.  А до речі, чому ви, вовки, з ними ворогуєте? Це від ваших звіриних іпостасей перейшло, запах там не подобається чи що?

 

- Та ні, до чого тут запах!? Ми ж не примітивні тварини! У нас куди більш вагомі причини... - поважно відповів перевертень і зробив багатозначну паузу.

 

Я ж розраховувала, що потім буде список цих вагомих причин, але дарма: хлопець продовжив розпаковувати речі, яких, між іншим, у нього виявилося більше, ніж у нас із лисицею разом узятих.

 

- То що там із причинами? – не відстала я.

 

Хлопець насупився, потер перенісся і, схоже, почав згадувати підручник історії:

 

- Спочатку у нас була Перша велика війна, потім Друга, за нею Третя...

 

- Потім Четверта? - усміхнулася я.

 

- Ні, потім був Перший переділ територій, а потім Четверта велика війна...

 

- Тебе взагалі про причини запитують! - першою не витримала Кет.

 

- Так я ж і говорю: спочатку у нас була Перша велика війна...

 

Так, важкий випадок.

 

- Недотепа! - по-доброму обізвала лисиця вовка і шпурнула в того мокрим рушником. - Нема у них жодних особливих причин. Може, й були колись, але про них уже ніхто не пам'ятає. Ворогують споконвіку, ненавидять один одного, пакостять за будь-якої нагоди, а навіщо - і сказати не можуть.