Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

кількох пацієнтів, що діста­лись йо­му при­пад­ком; а ко­ли вер­нув, скла­дав якісь книж­ки і речі. Спо­ми­нав, що від'їде вночі. По обіді прий­шла Ок­са­на, і ми пішли всі троє до міста. Во­на ма­ла в кни­гарні за­мо­ви­ти якісь но­ти, а він який­сь ме­ди­цинський ча­со­пис.

Я жда­ла на обох над­ворі і чи­та­ла за­го­лов­ки вис­тав­ле­них кни­жок. Не­за­ба­ром вий­шов і він, і ми про­ход­жу­ва­ли­ся поп­ри кни­гарні, Ок­са­на ба­ри­ла­ся дов­го.

Незадовго по тім рип­ну­ли двері від скле­пу. [93]

Ми звер­ну­ли­ся жи­во до них, ду­ма­ючи, що це Ок­са­на, од­нак це був хто інший.

Це був Оря­дин. В мені зас­тиг­ла кров.

Він, ро­зуміється, ба­чив і нас. Ми­на­ючи поп­ри нас, пал­кий, мов іскра, пло­хий, [94] іронічний, ки­нув на нас блис­ку­чи­ми очи­ма. Док­то­ра змірив від го­ло­ви до ніг, а ме­не поз­до­ро­вив іронічно, і, як мені зда­ва­ло­ся, лед­ве що не ви­мо­вив: «Отже, ви­щий чо­ловік най­шов­ся, гра­ту­люю вам!»

Побачивши йо­го пе­ред со­бою так нес­подіва­но, я спа­леніла сильно; по то­му, мов підтя­та, зблідла; а пе­ресвідчен­ня, що док­тор це ба­чить, міша­ло ме­не ще гірше. Док­тор же ба­чив дійсно. Вп'ялив­ши свої про­ник­ливі очі в ме­не, чи­тав і відга­ду­вав із мо­го зміша­но­го ли­ця все, а я, не вміючи па­ну­ва­ти над ви­ра­зом сво­го ли­ця, сто­яла пе­ред ним, не­мов ви­нов­ни­ця, зі спу­ще­ни­ми віями…

- Хто це був? - спи­тав ме­не.

- Орядин… - відповіла я здав­ле­ним го­ло­сом.

- Орядин? То він?… - І не пи­тав більше нічо­го.

Коли я на йо­го пізніше гля­ну­ла, ви­да­вав­ся мені цілком блідим. Ди­вив­ся ку­дись да­ле­ко впе­ред се­бе, так мов­би я не на­хо­ди­ла­ся ко­ло йо­го, і, підкру­чу­ючи спокійним ру­хом вус, гриз спідню гу­бу… Хут­ко по тім вий­шла й Ок­са­на.

- Ви жда­ли на ме­не, - ще­бе­та­ла во­на, - а мені по­ка­зу­ва­но стільки но­вих нот! Там був і ваш Оря­дин, На­тал­ко. Пе­рег­ля­дав та­кож но­ти на скрип­ку, фор­тепіано. Він не го­во­рив із ва­ми? Ха-ха! - сміяла­ся. - Ди­вив­ся раз у раз, як ви про­ход­жу­ва­лись із док­то­ром, а ви, док­то­ре, - звер­ну­лась до йо­го, - заінте­ре­су­ва­ли то­го пан­ка так, що пи­тав кни­га­ря, хто ви та­кий.

- Мабуть, довідав­ся, хто я, - відповів цей спокійно. - А мо­же, я й пе­реш­ко­див йо­му по­ба­ла­ка­ти зі своєю…знай­омою. Ну, не­хай вже прос­тить; цієї ночі від'їду вже.

- Цієї ночі, док­то­ре? Ні, завт­ра ра­но! - клик­ну­ла Ок­са­на.

Я йшла мовч­ки між ним і нею і не ство­ри­ла уст ані на сло­во. Від йо­го віяло на ме­не знов не­мов хо­ло­дом, і я від хо­ло­ду то­го не­на­че в'яла. Що ста­ло­ся йо­му так наг­ло? Чо­му змінив­ся знов на то­го гор­до­го, неп­рис­туп­но­го чо­ловіка, що відпи­хав ме­не чимсь від се­бе, наст­ро­ював та­кою своєю істо­тою так са­мо відпор­но і гор­до, наст­ро­ював так до сліз!

- Цієї ночі, Ок­са­но! - відповів він рівним, спокійним го­ло­сом. - Ко­ли раз кінець нас­тав всьому, так по­що відкла­да­ти йо­го і му­чи­ти дру­гих і се­бе? Ко­ли від'їду нічним поїздом, ма­ти пе­рес­пить про­щан­ня і вста­не завт­ра сильніша. Служ­ба бу­де ма­ти мен­ше за­хо­ду, а пан­на На­талія…

- А то­ва­риш­ка обійме знов своє зви­чай­не за­нят­тя, чи­тан­ня ча­со­писів уго­лос, - докінчи­ла я зво­ру­ше­ним, хви­лю­ючим го­ло­сом.

Його пог­ляд про­май­нув по мені ве­лич­но і стрітив­ся з моїм. В ме­не бу­ло чо­ло грізно змор­ще­не, а ус­та усміха­ли­ся нер­во­вим болісним усміхом.

- А пан­на На­талія, - го­во­рив далі, мов­би не чув моїх розд­раз­не­них слів, - ста­не їй оп'ять оди­но­кою підпо­рою і зас­ту­пить їй ме­не. Так обіця­ла мені і то­го дер­жу­ся.

- Так обіця­ла я, - пов­то­ри­ла я вслід за ним, а більше й не го­во­ри­ла.

Він звер­тав­ся всіма своїми сло­ва­ми до Ок­са­ни. Про­сив її відвіду­ва­ти матір і т. д., а ко­ли во­на поп­ро­си­ла нас відпро­ва­ди­ти її до­до­му, я ви­мо­ви­ла­ся, що ме­не пані Мар­ко пот­ре­бує, і він пішов із нею.

Я хотіла ос­та­ти­ся са­ма, щоб розст­роєна ду­ша вти­хо­ми­ри­ла­ся. Зво­ру­ше­на нес­подіва­ним по­ба­чен­ням з Оря­ди­ном, не мог­ла я та­кож по­ми­ри­ти­ся і з міною док­то­ра. Бу­ла вра­же­на до гли­би­ни душі, нес­покійна, нев­до­во­ле­на, а на Ок­са­ну розгніва­на. Як ва­жи­ла­ся во­на мені ка­за­ти: «там був і ваш Оря­дин»? Ха-ха-ха! Мій! Я їй і не оповіда­ла про свої відно­си­ни до йо­го, а во­на, прим­ху­ва­та, ки­ну­ла те сло­во, не на­ду­му­ючись дов­го, ніби жар­том; він же ду­має, пев­но, що Оря­дин справді мій! Впрочім, мені ду­же ма­ло за­ле­жить на тім, що він собі ду­має!

Вернув са­ме з за­хо­дом сон­ця до­до­му.

Ми сиділи з па­нею Мар­ко на ве­ранді вдвійку і жда­ли йо­го, т. є. во­на жда­ла. Я лиш то­ва­ри­ши­ла їй. Ме­не роз­боліла го­ло­ва і на свіжім воз­дусі бу­ло мені лег­ше.

Коли я йо­го по­ба­чи­ла не­да­ле­ко до­му, за­би­ло в мені сер­це живіше, і я поблідла.

Смішно.

І чо­му це? Ні, ні, він був мені цілком бай­ду­жий, був ли­ше доб­рим, ду­же доб­рим знай­омим. Я навіть не ро­зумію, з якої при­чи­ни стра­ти­ла я свою певність, імен­но від тієї хвилі в го­роді, в котрій ска­зав на мій жартівли­вий за­кид, що «що він лю­бить, лю­бить вже навіки!» А що я за­не­по­коїла­ся йо­го при­хо­дом те­пер, це ма­ло в тім свою при­чи­ну, що він ба­чив моє зак­ло­по­тан­ня при стрічі з Оря­ди­ном!

Мабуть, то­му й змінив­ся він суп­ро­ти ме­не. Йо­го, мо­же, роз­лю­ти­ло, що то­ва­риш­ка йо­го ма­тері має знай­омих муж­чин, і її ду­ша не звер­не­на ли­ше до тієї, що хліб дає, що в неї є мрії «ро­ман­тичні», що, мо­же, во­на має навіть якісь лю­бовні зно­си­ни за її пле­чи­ма і що, по­ми­мо звісної обіцян­ки ос­та­ти­ся і бе­рег­ти далі хо­ро­ви­ту да­му, по­ки­не її яко­го-не­будь гар­но­го дня і піде так, як прий­шла…

Так, так, це лиш такі здо­га­ди мог­ли зміни­ти настрій йо­го душі, мені ще до­не­дав­на так щи­ро при­хильної! Пані Мар­ко му­си­ла йо­му щось ска­за­ти про Оря­ди­на і про ме­не, а мо­же, ска­за­ла і все, що зна­ла від ме­не про ме­не і про йо­го? Звідки бра­лись би в йо­го дум­ки про «за­ру­чи­ни»? Він ба­чив прецінь, яке жит­тя ми ве­де­мо. Що мені діяти? Зви­ня­ти­ся пе­ред ним?

Ба! з якої при­чи­ни? То­му, що в ме­не, як насміхав­ся Оря­дин, «тон­ке, враз­ли­ве сумління, мов па­ву­ти­на», і я не зно­шу на собі най­мен­шої тіні? Впрочім, чи я кріпач­ка, що­би зай­ня­ла­ся зі сво­го пос­ту­пу­ван­ня? Ах, ні, ко­ли вже раз так про ме­не ду­має, ко­ли став хо­лод­ним, ра­нить ме­не, так не­хай! Я підійму го­ло­ву ще ви­ще, чим ліпше тра­фить він у сер­це. Він по­ми­ляється. Я вмію го­ре зно­си­ти!

Він ішов че­рез зільник прос­то до нас, до ве­ран­ди, вільним хо­дом і поз­до­ро­вив нас уже зда­ле­ка. Сту­па­ючи схо­да­ми вго­ру, гля­нув на нас втом­ле­ни­ми очи­ма, і один-однісінький пог­ляд на йо­го ли­це пе­ре­ко­нав ме­не, що