Ольга Кобилянська - Царівна, Ольга Кобилянська

не прий­ма­ли, а лиш «для се­бе» ви пи­са­ти не хотіли би?

- Я не знаю, па­не док­тор! Я дійсно не знаю… тоді я бу­ла би ду­же не­щас­ли­ва. Бог знає, що б тоді бу­ло, як­би я не мог­ла пра­цю­ва­ти по душі.

- А щас­тя ро­дин­не… чи во­но не має у вас жод­ної вар­тості? - пи­тав далі.

- Чому ні? Од­нак де за­по­ру­ка, що я діста­ну і йо­го? Ах, я не хо­чу з тою дум­кою і зжи­ва­ти­ся, що во­но мені та­кож при­па­де. Я над тим не хо­чу ніко­ли ду­ма­ти. Хто при­вик­не до дум­ки, що йо­му до­ля всміхнеться, той двічі чується не­щас­ли­вим, ко­ли йо­го поб'є не­до­ля!

- Це прав­да! - відповів він. - Од­нак чо­ловік мо­же по­час­ти і пе­ред­видіти свою до­лю. Чи ви не відчу­ваєте, напр., збли­жен­ня то­го, що зветься в людськім житті щас­тям, і бу­ває зви­чай­но ме­тою жит­тя?

Я за­ду­ма­лась.

- Ні, па­не док­тор! - А по хвильці, під час кот­рої пос­тать Оря­ди­на ста­ну­ла в моїх дум­ках чо­мусь так яс­но, до­да­ла я поспішно: - Я не знаю, я справді не знаю. Впрочім, чи не мож­на бу­ти чиєюсь жінкою і лю­би­ти, поп­ри чо­ловіка, і пра­цю або яку-не­будь шту­ку: ма­лярст­во, му­зи­ку, літе­ра­ту­ру, - од­ним сло­вом, лю­би­ти світ бо­жий в цілій йо­го ве­личі, з різно­род­ни­ми йо­го гар­ни­ми і чу­дес­ни­ми об'ява­ми? Чи то не мож­на?

Він усміхнув­ся якимсь за­вис­ним усміхом.

- Чи я ка­жу, що не мож­на? Я був би гор­дий, ко­ли б мав та­ку жінку. Не­хай би лю­би­ла і ма­лярст­во, і му­зи­ку, всі шту­ки світу, зай­ма­ла­ся кож­дою пра­цею, що відповіда­ла би її істоті, її сма­кові, по­ри­на­ла в ній дос­хо­чу, до вто­ми, ли­ше най­більше не­хай би лю­би­ла ме­не!

Я усміхну­лась, хоч він ви­да­вав­ся мені ду­же по­важ­ним у тій хвилі.

- Чому ви смієте­ся? Я би то­му то­го жа­дав, що я сам лю­бив би її ду­же, ду­же щи­ро!

- Як же ви це мо­же­те зна­ти?

- О, я це знаю. В ме­не вже на­ту­ра та­ка. Що я люб­лю, люб­лю вже навіки.

Я не відповіла, а він обер­тав ско­ро карт­ки в альбомі, мов шу­кав ко­гось там. На­раз за­дер­жав­ся при фо­тог­рафії сво­яка Му­ня, кот­ру мені прис­лав вуй­ко на різдвяні свя­та.

- Хто це та­кий? - спи­тав різко.

Я ска­за­ла хто.

- Ваш сво­як? - спи­тав не­довірчи­во, і йо­го очі блис­ну­ли. - Він прис­той­ний; [91] але ж бо він чор­ня­вий!

- Він справді чор­ня­вий, чи в тім що див­но­го?

Він спа­ленів і ніби пог­ру­зив­ся в ог­ля­дан­ня цього ли­ця.

- Я шу­кав фамілійних черт, - оп­рав­ду­вав­ся півго­ло­сом. - Мені зда­ва­ло­ся, що він, як ваш брат, му­сив би бу­ти ру­ся­вий. - Опісля за­пер не­тер­пе­ли­вим ру­хом альбом і, ог­ля­нув­шись ще раз по кімнаті, ки­нув­ши оком на всі дрібні об­раз­ки і фо­тог­рафії на стіні, ухо­пив за ка­пе­люх.

- Не хо­чу вам за­би­ра­ти більше ча­су, - ска­зав, - тим більше, що му­си­те та­кож іти в місто. Дощ ус­тає. Я вер­ну­ся сей­час і зас­туп­лю вас при ма­тері.

Попрощався й вий­шов.

Я сліди­ла за ним очи­ма так дов­го, до­ки не зник з ви­ду.

«Що я люб­лю, люб­лю вже навіки!» - пов­то­рю­вав раз по раз який­сь го­лос у мені. І я бу­ла в тім пе­ре­ко­на­на. Він ос­та­неться своїй лю­бові вірний…

Але яка во­на бу­де? Яка царівна?

Певно, німке­ня. Але ні! Він ка­зав раз, що йо­му слов'янські жінки ліпше по­до­ба­ються…

***

Послідній тиж­день йо­го по­бу­ту ми­нав страш­но ско­ро. Він став який­сь нер­во­вий, нес­покійний. Май­же щод­ня го­во­рив об своїм від'їзді, або: «те­пер маю пе­ред со­бою ще п'ять днів»; опісля знов: «те­пер лиш три», а врешті ска­зав: «маю ще лиш завт­ра».

День пе­ред тим «завт­ра» сиділи ми обоє в го­роді, не­да­ле­ко ве­ран­ди, і він по­ма­гав мені ви­би­ра­ти і за­ви­ва­ти насіння з різних цвітів. Був мов­ча­ли­вий, а я ста­ра­ла­ся йо­го роз­ве­се­ли­ти, хоч і са­ма не бу­ла в над­то яснім наст­рої.

- Коли бу­де­те ма­ти щось із ва­ших праць дру­ко­ва­но­го, то приш­ле­те мені це самі - прав­да? - обізвавсь урешті.

- Пришлю.

- А ко­ли за­ру­чи­тесь, то на­пи­ше­те мені це та­кож самі, доб­ре?

Я не ба­чи­ла йо­го ли­ця при тих сло­вах, а що жар­ту­вав зви­чай­но в спокійнім тоні, так я взя­ла ці сло­ва за жарт і відповіла так са­мо спокійно.

- Добре.

Він по­мов­чав, а че­рез хви­ли­ну ска­зав:

- Тоді приш­лю вам пре­гар­ну ве­ли­ку муш­лю, [92] кот­рої шум бу­де вам при­га­ду­ва­ти мо­ре.

- І вас.

- Мене не пот­ре­бує вам при­га­ду­ва­ти, ко­ли бу­де­те вже суд­же­ною, - ска­зав півго­ло­сом.

- Однак я хо­чу.

- Коли б я знав, що во­на при­га­ду­ва­ла би вам ме­не тоді, то роз­бив би її по­пе­ред усього.

Я розсміяла­ся ти­хим сміхом.

- То зна­чить, що я би її в такім ви­пад­ку не діста­ла. Ну, не­хай бу­де й так, але тоді за­бу­ду про вас цілком, цілком.

- Забудьте! - ска­зав з яко­юсь гор­дою, од­нак за­ра­зом і гіркою ве­селістю. - Я не при­га­да­юся вам, пев­но, нічим. Від ма­тері не довідаєтесь про ме­не нічо­го, бо я поп­ро­сив би її не зга­ду­ва­ти вам про ме­не. Зі знай­оми­ми не пе­ре­пи­су­юся. Ча­со­пи­си не бу­дуть про ме­не зга­ду­ва­ти, бо я ані політик, ані літе­рат. Вза­галі я не тішу­ся ніякою «сла­вою» і за­ле­жа­ло мені завсігди на тім ду­же ма­ло, що­би здо­бу­ти собі «ім'я» і роз­го­лос. Я ста­рав­ся лиш про те, що­би бу­ти щи­рим до­рад­ни­ком і помічни­ком тим, що звер­та­ли­ся з довір'ям до ме­не, і бу­ти ха­рак­тер­ним і гідним си­ном своєї країни. На чім іншім за­ле­жа­ло й за­ле­жить мені ду­же ма­ло, і то­му на­ле­жу до тих, про кот­рих не «чу­ти» ду­же ба­га­то. Вам прий­деться навіть ду­же лег­ко за­бу­ти про ме­не.

- Так са­мо, як і вам про «то­ва­риш­ку», - відка­за­ла я (ніби хотіла йо­го в жарті уко­ло­ти), - з кот­рою арис­ток­рат по душі зап­ри­яз­нив­ся на шість неділь. Але там на морі, на тім ши­рокім, пре­гарнім, го­лубім морі, на дні кот­ро­го ба­читься знов дру­гий, прек­рас­ний, ба­га­тий світ, там за­бу­де він її цілком.

Саме в тій хвилі звер­нув­ся він до хвіртки, крізь кот­ру вхо­ди­ла пані Мар­ко з Ок­са­ною, і, не обер­та­ючись до ме­не, ска­зав зміне­ним, од­нак спокійним го­ло­сом:

- Там не за­бу­де він її ніко­ли. Що він лю­бить, лю­бить вже навіки.

На моїх ус­тах зав­мер свавільний усміх, а жартівливі сло­ва не по­вер­та­ли більше на них. Я жа­лу­ва­ла вис­ка­за­них слів, відчу­ла наг­ло гли­бо­кий жаль, а за­ра­зом ста­ло мені так, не­мов­би я по­то­ну­ла і тілом і ду­шею в ціле мо­ре цвіту­чих, своїм за­па­хом упо­ю­ючих цвітів…

Другого, т. є. посліднього дня не ба­чи­ла я йо­го пе­ред по­луд­нем май­же зовсім. Хо­див ку­дись про­ща­ти­ся до знай­омих і відвіда­ти впосліднє своїх