Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— Ну, я розумію, кіно — то одне, а життя — то інше. Знаменський зі своїми Томіним і Кібріт в нашій Управі ходили б у доганах, як сільський пес у реп’яхах.

— От бачиш, Олексо, той, хто «кое-где у нас порой честно жить не хочет», лазить собі по світу здоровісінький. І голова у нього не болить. А мій чесний вже на тому світі.

Я зрозумів, що далі продовжувати розмову — то надто жорстоко. Вибачився, пообіцяв, як щось дізнаюсь, то звичайно ж, негайно повідомлю. На превелике моє здивування, це сталося мало не наступного дня після поминок. Медексперти таки дошукалися причин смерті колеги. Виявляється, його молоде життя обірвалося в результаті не самогубства, а нещасного випадку. І отой випадок виглядав приблизно так (якщо перекласти на людську мову п’ять сторінок суцільних медичних термінів) — у колеги закрутилася голова, він, нічого не підозрюючи, вийшов на балкон вдихнути свіжого повітря, сперся на поручні і зненацька втратив свідомість. Верхня половина тулубу різко пішла вниз, потягла за собою нижню — і все. А ота сама втрата свідомості, виявляється, пояснювалася якимсь рідкісним спазмом коронарних судин головного мозку.

Пам’ятаю, прочитав я всю цю, як каже Старий, «галіматню» і запитав у наших мудрагелів з вулиці Оранжерейної:

— Стосовно спазму коронарних судин людського мозку, та ще в рідкісних формах, я, звичайно, не фахівець. Але пару разів по довбешнику добряче одержував так, що вирубався. Але при цьому у мене спочатку підгиналися ноги і я падав на п’яту точку, а не фізією вперед, мов підтятий.

— Бачите, шановна жертво хуліганського елементу, — заспокоїли мене медики, — коли ви втрачали свідомість, то стояли в ерекційній позиції, або, кажучи по-простому, вертикально. А покійний колега, ймовірно, на той момент перехилився через поручні. Ну, побачив щось або гукнув його хто знизу.

— Хай мені небіжчик простить, але ваше щастя, що він на голову впав. Бо якби, скажімо, ногами вниз летів, то де б ви той спазм шукали?

— Сирота, ви цинік! — сумно констатували медики. Але на моє запитання так і не відповіли.

Може, я й справді цинік, але у цій ситуації версія з нещасним випадком задовольняла практично всіх. Начальству не довелося писати численних пояснень, мамі виправдовуватися перед сусідами, колегам терзатися провиною, що, може, чогось недогледіли. Ну і звичайно, за такої ситуації оформляється нормальна пенсія матері. Ну, а красива, з ногами від кульчиків подруга знайде собі такого, що не буде розриватися між нею і службою.

Не встигли закрити цю справу і перевести подих, як накотилася нова. І то така, що поставила весь наш розшук у не зовсім зручну для основної діяльності позу. Один стовідсотково порядний громадянин вивів прогуляти жінчиного пекінеса у напівдикий гайок поблизу одного з київських узвозів. Коли він не повернувся ані через обіцяні півгодинки, ані навіть через дві з половиною, дружина стривожилася не стільки відсутністю благовірного, скільки долею свого кудлатого улюбленця. І рушила на пошуки. Пропажа віднайшлася досить швидко: чоловік лежав у кущах долілиць, вбитий пострілом у голову. Переляканого цуцика принесли надвечір сусідські дітлахи. Він безперервно тремтів і раз-по-раз пудив під себе.

Забігаючи наперед, зазначу, що у дружини вбитого було стовідсоткове алібі. Бо весь час відсутності чоловіка вона безперервно проговорила по телефону з… дружиною нашого Генерала. У тієї, виявляється, теж був пекінес на ім’я Ася, паскудне створіння сучої статі. От мадами і ділилися інформацією про братів своїх менших.

Експерти швидко встановили, що бідолаху застрелили зі спортивного малокаліберного пістолета. Куля влучила в око з невеликої відстані, майже впритул, смерть настала одразу. Ці м’які свинцеві кульки з малокаліберки мають невелику швидкість, а тому, втрапивши в мозок, одразу починають там крутитися. Що з цього виходить — уяви собі сам.

Свідків, звичайно, не виявилося. По-перше, все відбулося в густих заростях, по-друге, автомобільний рух по узвозу був досить жвавий, а постріл зі зброї цього калібру і за нормальних умов чути недалеко. Місце, де стояв убивця, відшукали швидко. Більше того, одразу виникла версія, яка потім підтвердилася. Нещасний собачник став випадковою жертвою, тобто, налетів не на свою кулю. Картина вимальовувалася приблизно така: вбивця стояв за бетонним стовпом електроопори на весь зріст і через прогалину в кущах вицілював когось, хто мав іти по тротуару вздовж узвозу. Тут за його спиною або тріснула гілка, або за дзявкав собака, або цей дурень ляпнув: а що ви тут робите? Вбивця рвучко повернувся і рефлекторно натис на спуск. Після чого швиденько вшився звідти подалі.

Від автора:

Коли я став пригадувати і записувати цю історію, то зловив себе на тому, що автоматично вживаю слово «кілер». І тільки тут до мене дійшло, що цього терміну в часи мого друга Олекси Сироти взагалі не було. Говорили і писали: вбивця. У кращому разі — випадковий убивця. А про найманих убивць навіть не заїкалися, хоча траплялися вони й тоді, але масовою професією це не вважалося.

Олекса Сирота:

Відбитків пальців на стовпі невідомий нам злочинець не залишив. Чомусь. Не було їх і на стріляній гільзі, а це вже скидалося на професійний почерк. З іншого боку — справжні злочинці такий тип зброї не застосовували. Калібр не той. Ну, хіба що впритул, в око, але це ж велика морока. Або випадковість. З іншого боку, когось же він там