Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

Далі події розгорталися за звичним для мене сюжетом:

— Оскільки, товаришу капітан, ви у нас не дуже завантажені, то обійдіть усі установи, де зареєстровані спортивні малокаліберні пістолети, і перевірте…

— Єсть перевірити, товаришу генерал!

— Не чую ентузіазму в голосі, товаришу капітан. У чому справа? Ви ж, кажуть, любите в робочий час гуляти вулицями. Замполіт доповідав…

— Якщо врахувати, товаришу генерал, що ці хлопавки є практично в кожній школі і на спортивних кафедрах усіх вузів плюс військові кабінети технікумів і ПТУ, то нагуляюсь я на все життя, що залишилося.

— А ви залучайте громадський транспорт. Для чого у вас безплатний проїзний на всі види? Йдіть працюйте.

Я зайшов до свого кабінету, відкрив телефонний довідник на розділі «Вищі учбові та інші навчальні заклади» і засумував. Їх було достобіса. Самих середніх шкіл понад сотню. Куди дінешся — столиця! На щастя, майже водночас зі станом глибокої туги мене осінило: а для чого існує телефон? Я зняв трубку і став для початку обдзвонювати директорів.

З’ясувалося, що малокаліберні гвинтівки (слава Богу, що цей бандит стріляв не з такої!) справді є практично скрізь. А от пістолет — то зброя рідкісніша, бо використовується не для початкової військової підготовки, а в тренуваннях спортсменів-розрядників. А цим займаються переважно в районних клубах ДТСААФу. Вже легше! Якийсь десяток з копійками клубів плюс півтори копи спорткафедр, кілька технікумів… жити можна!

Щоправда, з перших же відвідин мій ентузіазм дещо пригас. Річ у тім, що малокаліберні пістолети чомусь полюбила номенклатура середньої ланки на рівні райкомів партії та райвиконкомів. І, можна сказати, їх усуспільнила. Горобців вони стріляли на своїх дачах чи жаб у ставку — я не знаю. Але довелося-таки попобігати і попобігати, і вислухати чимало образливих реплік стосовно деяких несвідомих інспекторів з їхніми необґрунтованими підозрами.

Генерал, треба віддати йому належне, мені допоміг. Бо організував через відповідні інстанції суворий наказ щодо перереєстрації спортивної зброї і посилення правил її збереження та видачі. Але допомогло мені не це. І навіть не те, що частина пістолетів, як з’ясувалося, була вже давно і надійно вкрадена. Як це часто буває в роботі міліцейського нишпорки, шукаєш одне, а знаходиш те, що тобі насправді потрібне.

Одного дня я зазирнув до «тераріуму» — єдиного місця, де можна було не тільки випити кави сидячи, а й офіційно при цьому перекурити. І першим, кого я там побачив, був мій знайомий, викладач фізкультури однієї козирної десятирічки. Познайомилися ми з ним за досить кумедних обставин. Він зі своєю подругою стояв під рестораном «Динамо» і розмовляв про щось своє. В цей час у двір викотилася мала купа з кулаків, закривавлених морд, криків, лементу, матюків і столових приборів. Хтось із забіяк абсолютно випадково на льоту встромив у спину фізруку нікельовану виделку. Заслужений майстер спорту, колишній член збірної Союзу з класичної боротьби у важкій вазі незворушно висмикнув виделку, двома пальцями зав’язав її у вузол і галантно вручив своїй супутниці. Потім миттю розкрутив пожежний шланг, що висів тут-таки, на стінці біля входу, потужним струменем води охолодив пристрасті, далі загнав усю компанію в глухий кут двору і заходився вимочувати її там за рецептом підготовки оселедців під форшмак. Треба відзначити, що і наша чергова бригада, викликана переляканою адміністрацією, теж з півгодини робила вигляд, що боїться підійти до цього Геракла.

Фізрук зазирнув до кав’ярні з тим самим наміром, що і я: перевести подих, одійти на кілька хвилин від справ, а також хоч якусь, але каву випити. Головне, що сидячи, а не навстояка, як у «Дієті» чи в переході. Вчитель обережно тримав своєю величезною лапою чашку, зосередившись переважно на тому, щоб випадково її не роздушити. Проте мене помітив і запросив до свого столика. Після традиційних «що, де, коли» і «як здоров’я», запитав:

— А цей ваш інспектор, як його, рудий такий, ще працює?

Я зробив стійку на вухах, але суто внутрішньо. Бо відповів без емоцій:

— Загалом у даний час фактично вже не працює. А що?

Велетень виразно засмутився:

— Шкода… Бо я хотів би знати, чи закінчилася та історія з аварією.

— Якою аварією?

— У фізика нашого колишнього дружина загинула, а сам він досі на милицях ходить. Хіба не чули?

— Чоловіче добрий, хоча й кажуть, що Київ — то велике село, але в ньому щодня відбувається стільки аварій, не кажу вже про розбій, крадіжки, згвалтування і таке всяке, що про все навіть мій начальник не пам’ятає. Ви краще розкажіть із самого початку, може, я щось і пригадаю.

— Цей хлопець, котрий фізик, у нас у школі три роки відпрацював і сказав: «Все, досить, бо вдавлюсь!» Ну, правильно, молодий спеціаліст, ставка маленька, живе з тестем і тещею, та ще й у комуналці. Підробити до зарплати наші старі козли-макаренківці не дають. Інший би відпрацював диплом — і гайда! А цей принциповий виявився.

— Що, завуча побив чи парторга послав до першоджерела? Маю на увазі «Капітал» товариша Маркса…

— От щодо капіталу, то тут ви майже вгадали. Я вже не знаю, як це йому вдалось, але він завербувався в Африку. І то не до цього дурного Єгипту чи Алжиру, а в ту, як її, де справжній капіталізм будують. Ну їхній вождь колись до Хрущова в гості приїхав, роздивився, що у нас робиться, і вирішив: а ну його, цей соціалізм, подалі. Бачите — хоч і чорний, а тямить.

Я хмикнув:

— Ця країна Кенією називається. І прізвище у їхнього вождя майже таке ж саме: Кеніато. Джомо