Валерій Павлович Лапікура - Непосидючі покійнички

— От бачите, ви все пам’ятаєте, а в мене голова дірява. Ані прізвища, ані географія довго не тримаються. Не те, що у нашого фізика. Він англійську як свою рідну знав. Це ж треба! Мене у фізкультурному п’ять років вчили десяти французьким командам, що судді на міжнародних змаганнях віддають. Та й то я плутав… А він англійською шпрехав!

Я завернув свого співрозмовника в потрібному мені напрямі:

— Ви про Африку щось там почали…

— Ну! Коли він туди їхав, то що зробив? Напозичав грошей, сказав, що віддасть, як тільки вернеться, і вніс за кооператив. Ну, народ давав, бо хто ж не дасть під загранку. Потім накрив поляну в школі, сказав нашим козлам, що він про них думає, так, що вони всі одразу витверезіли — і поїхав!

— Гроші повернув?

— Ще в першу відпустку. А через три роки, як контракт закінчився, приїхав на «Волзі», привіз контейнер барахла і на додачу — кооператив підоспів. Бач, і в ньому якийсь блат був, бо дуже швидко побудували. Але й це не все. Він там у Африці потоваришував з якимсь посольським, і так вони сім’ями зійшлися, що нерозлийвода! Ну, і цей дипломат разом із ним повернувся до Києва, тільки він — на Орджонікідзе, в ЦК, а наш фізик поряд — на Карла Маркса, одинадцять, у Міністерство освіти.

— Не май сто колег, а май одного друга.

— Точно сказано! Ми ж нічого не знали, нічого не чули, коли раптом одного дня без попередження, як сніг на голову, міністерська комісія падає. По коридору йдуть, як у себе вдома, штук п’ятнадцять їх, плюс перелякані баби з міськвно, а попереду наш фізик! Весь в імпорті! Начальник!.. Ну, і почалося! Тиждень під нашою школою «швидка» чергувала. Щодня когось із тих козлів на казенну койку відвозили. Все хлопець розкопав: і липові атестати, і куплені медалі, і хабарі за характеристики, і навіть фарцовку на перервах. Один я відбувся легким переляком. Він так і сказав своїм міністерським: оце єдина чесна людина у цьому гадючнику. Може, тому що спортсмен, а може тому що просто дурний. Але чесний. Хай, каже, живе на радість своїм учням. Оце він правду сказав, бо я по школі два кроки спокійно ступити не можу. На мені діти виснуть, як цукерки на ялинці.

Я уявив собі цю ялинку і ці цукерки, тому й не зміг втриматися від сміху. А потім знову вивів чесного фізрука на задану тему:

— Ну, все це смішно і цікаво, але як щодо аварії?

— Зараз! Щоб ви знали, я теж у тому кооперативі живу. Батьки з грішми помогли, ну і я своїх премій за медалі додав. І от якось каже мені цей висуванець: слухай, Ігорю, таке враження, що хтось мені наврочив. В Африці на їхньому кліматі здоров’я не підводило, а тут почало голову хапати, аж в очах темніє. Я ще засміявся, питаю: може, там тобі вітром надуло якусь місцеву болячку? А він: розумній голові вітер не завада. Навпаки, більше кисню! Oт із цією головою він ледь не пропав. Я не бачив, але казали, що вони з жінкою кудись їхали і йому недобре стало. Ну, він дружину попросив сісти замість нього за кермо і через п’ять хвилин машина вписалась у самосвал так, що аж передні дверцята вирвало і її з машини викинуло. А його так пом’яло, що і досі ледве дибає.

— Трагічна історія, — погодився я. — Але до чого тут мій рудий колега? Всі ж аварії автоінспекція розкручує.

— Ну, я ваших танців не знаю. Але він у мене цілий день у спортзалі просидів, все розпитував про фізика. Що та як, а головне — чи були у нього вороги.

— А до речі, стосовно ворогів. Були?

— Як ви думаєте? Після тої перевірки у нього в школі тільки двоє друзів і залишилось: я та тьотя Франя, вахтер наш, колишня партизанка.

Я пообіцяв добродушному вчителю, що про все дізнаюсь і обов’язково йому розповім, а сам залишився у стані дуже глибоких роздумів. Бо всі автокатастрофи спочатку брала на себе автоінспекція. Якщо при розслідуванні спливав кримінал, підключали райвідділи. Але для того, щоб задіяти людей з міської Управи, та ще й із карного розшуку, потрібна була неабияка причина. І я би про неї знав. Тим більше, що аварія з колишнім фізиком трапилася порівняно недавно. Ніяких неприємностей особисто у мене за цей час не було, від роботи мене не відсторонювали, тому я мусив би щось та почути. Проте не почув. Висновок: покійний колега заліз не в свою парафію і вирішив влаштувати у державному карному розшуку ще й свій маленький приватний. Випадкові співпадіння виключалися, бо в усій нашій великій Управі був лише один рудий інспектор, нині покійний.

Я запам’ятав розмову з фізруком і знову поринув у розшуки підозрілого спортивного малокаліберного пістолета. Півдня ходив та їздив, півдня відбирав пояснення та знімав копії з документів, увечері підбивав підсумки, вранці доповідав Старому, і все починалося спочатку.

Якогось дня Старий замість звичного: «Іди працюй, я доповім» вимовив:

— Сідай і слухай.

А послухати було що.

— Сирота, ти пам’ятаєш, до кого все на сьомий день доходить?

— До жирафи, товаришу підполковник.

— А на чотирнадцятий?

— Боюсь помилитись, але хіба що тільки до нашого замполіта.

— Вгадав! Оце заходжу я вчора до Генерала з рапортом, а це ляпало там уже сидить. І такий надутий, аж шви на спині порозходилися. А наш начальник каже мені: оце, товаришу підполковник, партія знову прийшла нам на допомогу. Товариш