Пауло Коельо - Заїр

голів від давно прожитих історій нам відкривається новий простір, нас опановує таємнича радість, наша інтуїція стає надзвичайно гострою, ми стаємо відважнішими, більше ризикуємо, робимо те, що вважаємо слушним або хибним, проте щось робимо. Наші дні стають наповненими й осмисленими.

Коли ми прибуваємо до Парижа, я запитую, де мені працювати, але вона вже про все подумала: домовилася з власником одного бару, що я приходитиму до нього раз на тиждень, вона йому пояснила, що в моїй країні існує традиція екзотичного спектаклю, під час якого люди розповідають про своє життя й очищають свої голови.

Спочатку було важко умовити клієнтів бару, щоб вони брали участь у грі, але ті, що добряче випили, прилучаються до неї вельми охоче й звістка про цю дивовижу поширюється на весь квартал. «Приходьте розповісти свою давню історію, й відкрийте історію нову» – так повідомляє маленька афіша на вітрині, й люди, знуджені за новинами, починають приходити.

Одного вечора я переживаю дивовижне відчуття: тепер не я перебуваю на маленькій сцені в кутку бару, а Присутність. І замість розповідати легенди моєї країни, вона пропонує глядачам самим розповідати про себе, я передаю те, що вимагає від мене Голос. У кінці один зі слухачів плаче й починає розповідати найінтимніші подробиці свого шлюбного життя зовсім чужим присутнім тут людям.

Те саме повторюється наступного тижня – Голос говорить за мене, просить, щоб люди розповідали лише історії про нелюбов, і Енергія в повітрі так змінюється, що французи, хоч які вони люди стримані, починають прилюдно обговорювати свої інтимні проблеми. Крім того, на цьому етапі свого життя, мені вдається ліпше контролювати напади моєї хвороби: коли бачу спалахи світла й відчуваю вітер, входжу в транс і втрачаю свідомість так, що ніхто цього не помічає. Кризові напади епілепсії тепер у мене бувають лише під час великої нервової напруги.

До мене приєднуються кілька людей, і ми створюємо групу: троє молодиків мого віку, які ніколи нічого не робили, а лише мандрували світом – вони були кочовиками західного світу. Подружжя музикантів із Казахстану, вони почули, якого «успіху» домігся хлопець із їхньої країни й попросили, щоб я прийняв їх до своєї трупи, бо іншої роботи вони не мали. Ми попросили їх грати на ударних інструментах під час нашої вистави. Коли бар став для нас малим, ми домовилися виступати в залі ресторану, де виступаємо й тепер, але й це приміщення вже нас не задовольняє, бо люди набираються зухвальства, коли розповідають свої історії, їх опановує Енергія і вони йдуть у танець, починають радикально змінюватися, викидають смуток зі свого життя, над ними витає дух пригод, Любов – яка теоретично мала б хитатися від стількох загроз – міцніє, вони рекомендують приходити на цю зустріч своїм друзям.

Естер і далі мандрує, готуючи свої статті, але щоразу приходить на спектакль, коли вона в Парижі. Одного вечора вона сказала мені, що роботи в ресторані не досить, бо туди приходять лише люди заможні. Ми повинні працювати з молоддю. «А де вона, молодь?» – запитую я. Вони мандрують світом, вони все покинули, одягаються як жебраки або як персонажі науково-фантастичних фільмів.

Вона також каже мені, що жебраки не мають своєї Персональної Історії, то чому б нам не піти до них і чогось там навчитися? Ось так я й став приходити сюди на зустрічі з вами.

Ось так я жив, і такі пригоди довелося мені пережити. Ви ніколи не запитували, хто я такий, що роблю, бо це вас не цікавить. Але сьогодні до нас прийшов знаменитий письменник, і тому я вирішив розповісти тут про своє життя, бо, гадаю, воно може його зацікавити.

– Але ти розповідаєш про своє минуле, – каже жінка в червоному жакеті та зеленому капелюсі, що дуже мало пасують один до одного. – Хоч старий кочовик…

– А що таке кочовик? – запитує хтось.

– Це такі люди, як і ми, – відповідає вона, пишаючись, що знає значення цього слова. – Вільні люди, які жили з того, що могли нести на собі.

Я поправляю її.

– Не зовсім так. Вони не були бідняками.

– А що ти знаєш про бідність? – знову втручається до розмови високий сердитий чоловік. Цього разу вже більше горілки струменить у його жилах, і він дивиться мені просто у вічі. – Ти гадаєш, бідність – це коли немає грошей? Ти вважаєш нас убогими й жалюгідними тільки тому, що ми просимо милостиню в таких людей, як багаті письменники, подружжя, яких мучить відчуття провини, туристів, які нарікають на те, що в Парижі брудно, молодих ідеалістів, переконаних у тому, що вони врятують світ? Це ти вбогий, бо ти не хазяїн свого часу, ти не маєш права робити те, що тобі хочеться, ти мусиш підкорятися правилам, які не ти вигадав і яких не розумієш.

Михаїл знову втрутився до розмови.

– Що ви, пані хотіли запитати в мене? – запитав він у жебрачки в червоному жакеті.

– Я хотіла тебе запитати, навіщо ти нам розповів свою історію, тоді як старий кочовик казав, що треба забути її.

– Це не моя історія. Щоразу, коли я говорю про минулі події, я почуваю себе так, ніби розповідаю щось цілком відірване від мене. Усе, що зберігається в теперішньому часі, це Голос, Присутність, важливість моєї місії. Я не нарікаю на труднощі, які довелося мені пережити, – думаю, саме вони допомогли мені стати тим, ким я є тепер. Я почуваю себе так, як почуває воїн після багатьох років муштри та тренувань: він не пам’ятає всіх прийомів, яких навчився, але вміє завдати удар у потрібну хвилину.

– А чого ви з журналісткою так часто до нас приходили?