Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

— Мені треба більше часу проводити з Нероном, — заперечив я. — Ця ідея чоловіка, який знищує всі свої точки відліку й не хоче мати нічого спільного з власною історією, — я маю це все розкусити. Чи така постать узагалі може вважатися людиною? Така істота у вільному плаванні, без жодного якоря, без жодної прив’язки? Це ж цікаво, хіба ні?

— Ага, — відповіла вона, перевернулася на інший бік і заснула.

Пізніше.

— А що з тою куртизанкою? — запитала Сучітра. — Ти її часто бачиш?

— Вона купує одяг, — відповів я, — і продає пентгаузи росіянам.

— Колись я хотіла зняти документалку про куртизанок, — продовжила вона. — Мадам де Помпадур, Нелл Ґвін, Мата Харі, Умрао-Джан. Багато матеріалу зібрала. Мабуть, відновлю цей проєкт.

Вона однозначно щось запідозрила.

— Добре, — погодився я. — Переїду.

Перехід.

Коли я оглядався на світ за собою, то бачив у ньому віддзеркалення власної моральної слабкості. Мої батьки виростали в казковій країні — останнє покоління при повній зайнятості, остання епоха безстрашного сексу, остання мить політики без релігії; але якось життя в казці дало їм відчути ґрунт під ногами, зміцнило їх, озброїло переконанням, що своїми безпосередніми діями вони можуть змінювати й покращувати свій світ, і дозволило їм скуштувати яблуко з Едемського саду й пізнати добро і зло, а при цьому не піддатися чарам закручених у спіраль очей Каа з «Книги джунглів» під шепіт «довірся мені» згубного Змія. Тим часом тепер усюди стрімко ширилися жахіття, а ми закривали на них очі або намагалися якось їх пом’якшити. Це не мої слова. В один із чудних маломістечкових моментів мого мангеттенського життя той самий базіка, якого я раніше бачив у Центральному парку, пройшов по Макдуґал-стріт попід моїм вікном, говорячи тим разом про зраду: як його зрадила сім’я, працедавці, друзі, місто, країна, Всесвіт, і жахіття розповзаються, а ми відводимо очі… здавалося, немов моя совість прибрала постать навіженого безхатченка, що говорить сам до себе, не маючи виправдання у вигляді гарнітури до мобілки у вусі. Тепла погода, холодні слова. Чи він був з плоті й крові, чи це його породило моє почуття провини? Я заплющив очі й знову їх відкрив. Він віддалявся в напрямку Блікер-стріт. Мабуть, це був хтось інший.

Іноді я досі переживав миті, коли моє сирітство ніби вихлюпувалося з мене й заповнювало світ — або принаймні ту його частину, що перебувала в моєму полі зору. Миті нестями. Я переконав себе в тому, що саме в стражданнях одного з таких неконтрольованих періодів я пристав на небезпечний план Василіси Ґолден. Переконав себе в тому, що плач за планетою, який дедалі частіше лунав у моїй голові, був породжений моєю власною маленькою втратою, і що світ не заслуговує на те, щоб про нього так зле думати. Якщо я витягну себе зі своєї моральної прірви, світ сам про себе подбає, діра в озоновому шарі затягнеться, фанатики зариються назад у темні лабіринти серед коріння дерев і в океанських ущелинах, а сонце знову засяє й бадьора музика заповнить повітря.

Так, пора вже виїхати. Але що вирішить цей переїзд? Я досі був узалежнений від трьох пополудневих побачень на місяць на п’ятдесят третьому поверсі. Наслідків плану довелося чекати довше, ніж Василіса розраховувала, і вона почала нарікати. Вона звинувачувала мене в тому, що я недобросовісно підходжу до її заміру. Якось я це зурочив. Мені варто було зосередитися, напружитися, а передовсім мені варто було цього хотіти. Цього не станеться, якщо я цього не хотітиму. Дитина не з’явиться, якщо не відчує, що її по-справжньому бажають.

— Не відмовляй мені в цьому, — прохала вона. — Мабуть, ти хочеш просто зі мною трахатися, так? Тоді ти просто все затягуєш. Ну, добре, я можу пообіцяти, що потім ми й далі будемо трахатися. Принаймні іноді.

Коли вона так говорила, мені хотілося ридати, але сльози лише утвердили б її в переконанні, що з якоїсь причини я шкодую для неї свого найпотужнішого сімені, що я — в її очах — біологічно безчесний. Я вже перейшов межу божевілля й хотів, щоб це все скінчилося, ні, не хотів, щоб це закінчувалося, я хотів, щоб вона завагітніла, ні, не хотів цього так, хотів, ні, не хотів.

І от це сталося. І вона назавжди відвернулася від мене, залишивши мене спустошеним. Закоханим у іншу жінку, так, але спустошеним втратою наших зрадливих неземних утіх.

У фільмі, який я малював у своїй уяві, творі, що мав стати абсолютною формою зради, увага в цей момент мала перенестися з Василіси на її чоловіка. Отож: Вона вийшла з апартаменту на п’ятдесят третьому поверсі, двері зачинилися, і отак-от.

— Мистецтво вимагає зради й перекриває цю зраду, бо зрада перевтілюється в мистецтво. Правда? Правда? Правда?..

Повільний наплив.

— Ти знаєш, звідки я родом, — промовив Нерон Ґолден, примружуючи очі. — Я знаю, що ти знаєш. У наші дні нічого не можна втримати в таємниці.

Пізнього вечора він запросив мене до свого кабінету на розмову. Я був водночас захоплений і наляканий. Наляканий, бо що, як він зараз вигорне мені все, що я виробляв із пані Ґолден? Може, він наказав слідкувати за нами, може, в нього на столі лежить течка зі знімками приватного детектива?

Від таких думок мені було якось моторошно. А захоплений, тому що це могло бути також його розкриття переді мною, на яке я так чекав, мить відвертості, коли літній чоловік, змучений невідомим єством, у яке був загорнутий, хоче знову відкритися.

— Так, сер, — відповів я.

— Не кажи мені цього! — крикнув він цілком приязно. — Ти маєш далі вдавати несвідомого простачка й розігрувати подив, коли я тобі щось кажу. Згода?

— Мене це влаштовує, — відповів я.

Усі ми зауважили погіршення самопочуття Нерона Ґолдена в період вагітності його дружини. Невдовзі йому мало перевалити за восьмий десяток, і голова почала помаленьку його зраджувати. Він так само виходив щоранку о восьмій, одягнений у бездоганно білий тенісний костюм і білу кепку-бейсболку, розтинаючи повітря ракеткою зі своїм звичним виглядом, що промовляв «це вам не жарти», і так само повертався через дев’яносто хвилин спітнілий, променіючи якимось мачистським удоволенням. Та якось, за кілька днів до мого вечірнього виклику, з ним трапився один інцидент. Коли він переходив вулицю, якийсь автомобіль, вінтажний «Корвет», проскочив на червоному світлі перехрестя Макдуґал-стріт і Блікер-стріт і збив його. Просто збив, достатньо сильно, щоб звалити з ніг, але не так сильно, щоб поламати кістки. Реакція старого була така: він скочив на ноги, відразу