Ахмед Салман Рушді - Золотий дім

ж простив водія, відмовився подавати якусь скаргу чи заяву і запросив винуватця, неуважного білошкірого індивіда з копицею хвилястого сивого волосся на голові, до дому на філіжанку кави. Така поведінка настільки не відповідала його характеру, що всі занепокоїлися. Минуло, однак, трохи часу, перш ніж масштаб проблеми проявився.

— Та добре все зі мною, добре, — заявив Нерон після випадку з «Корветом». — Чого ви бучу здіймаєте. Я просто заопікувався хлопцем, бо він розпереживався. Так треба було.

І ось тепер я був віч-на-віч із ним у його лігві після заходу сонця. Що ж тепер мене чекає? Він запропонував мені сигару — я відмовився. Коньяк — так само відмовився. Бренді я ніколи не любив.

— Випий щось, — звелів він, тож я погодився на чарку горілки.

— Твоє здоров’я, — промовив він, владно підносячи руку. — До дна.

Я перехилив чарку, зауваживши, що він лише для проформи пригубив коньячний бокал.

— Ще по одній, — запропонував він.

Я замислився, чи він не намагається знову мене споїти.

— Трохи пізніше, — відказав я, накриваючи лівою долонею свою чарку. — Не будемо підганяти події.

Він нахилився вперед, поплескав мене по коліні й кивнув:

— Добре, добре. Розсудливий чоловік.

Потім продовжив:

— Послухай, яку я розповім тобі історію. Колись давно у Бомбеї — бачиш? Я називаю це місто його старою назвою, і це перший раз, коли я вимовляю це слово від часу приземлення в Америці, ти маєш пишатися такою довірою — жив собі чоловік, якого звали Дон Корлеоне. Ні, звичайно ж, його звали інакше, але його ім’я тобі нічого не скаже. Навіть те ім’я, яким він користувався в житті, не було справжнім. Ім’я — це ніщо, це такий собі додаток — як ручка, що допомагає відкрити двері. «Дон Корлеоне» дозволяє тобі уявити, що то був за чоловік. Так я відкриваю його двері. Тільки-от цей Дон ніколи не зробив у житті жодного пострілу й нікого не вбив. Я хочу розповісти тобі про цей тип людини. Був він із півдня, але, як і всі, опинився врешті у великому місті. Походження скромне. Зовсім скромне. Батько тримав веломайстерню біля Кровфордського базару. Хлопець допомагав таткові ремонтувати велосипеди й дивився на великі автомобілі, що проїжджали повз: бр-р-румм! «студебекер», бр-р-румм! «кадилак», і думав собі: колись, колись… так, як кожен. Він виріс, пішов розвантажувати судна в доках. Простий вантажник, сімнадцять-вісімнадцять років, але вмів ухопитися за шанс. До порту поверталися судна з прощ по мусульманських святих місцях, прочани везли контрабанду. Транзисторні приймачі, швейцарські годинники, золоті монети. Товари, що підлягали обкладенню митом. Значним митом. Дон Корлеоне допомагав цим людям проносити речі — у своїй білизні, в тюрбані, де хочеш. Вони віддячували йому. Він зібрав трохи статків.

Далі — щаслива зустріч із рибалкою-контрабандистом із Дамана. Був там такий пан Бахія. Даман у той час був португальською колонією. Недбалий контроль. Бахія і Дон Корлеоне почали возити контрабанду з Дубая й Адена через Даман, де нещільний кордон, до Індії. Вигідна справа. Дон Корлеоне підвищив свій статус. Потоваришував із головами інших злочинних кланів. В. Мудальяр, К. Лала та інші. Побратався з політиками, включно з таким собі Санджеєм Ґанді, сином Індіри. Такі факти. До 1970 року він був уже великою шишкою, авторитетом. На хвості в нього сидів один молодий поліціянт, якого не можна було підкупити. Чесний хлопець. Чесність на такій роботі — недолік. Такий собі інспектор Мастан. Дон Корлеоне наказав відправити його до чорта на роги, і коли поліціянт був на борту літака, Дон Корлеоне заглянув, щоб помахати йому ручкою на прощання. Безпечного польоту, Мастане. Щасливої подорожі. Отак нахраписто. Так упевнено тоді почувався.

Жив він у достатку, а водночас скромно. Найкращі костюми, найкращі краватки, найкращі цигарки «Стейт експрес 555», а також «мерседес». Мав великий дім на Ворден-роуд, але сам займав лише скромну кімнатку на горішній терасі. Три метри на чотири з половиною. Не більше. Внизу весь час крутилися кінозірки, а він, знаєш, купу грошей вклав у кіно. Три фільми точно зняли про нього, з найталановитішими акторами. І одружився він на кінозірці. Звали її Ґолді. Але в середині сімдесятих він пережив падіння. Санджей Ґанді виявився несправжнім другом, і Дон Корлеоне потрапив на півтора року до в’язниці. Це його підкосило. Він зовсім покинув контрабанду. Спочатку вдарився в релігію, як ті прочани-контрабандисти, завдяки яким він із самого початку піднявся. Потім пробував себе в політиці. У середині дев’яностих, після того, як на вершину пробився клан Замзами Аланкара, «З-Компанія», у Бомбеї сталися перші терористичні напади, люди думали, що він замішаний, але він для такого був занадто зашуганий. Невинний, невинний, невинний. А через рік — серцевий напад, смерть. Історія так, що будь здоров.

— Це справді була природна смерть? — запитав я. — Він, певно, мав ворогів?

— Тоді, — пояснив Нерон Ґолден, — не було вже сенсу його вбивати.

Довга тиша.

— І це була та історія, що ви хотіли мені розповісти, — нарешті промовив я. — Можна запитати чому?

Довга тиша.

— Ні, — відповів він.

Перехід.

Він немовби навмисне мене дражнив. Ось світ, у якому він виріс, — це, безперечно, частина повідомлення, яке він мені адресував; але чи зізнавався, що був учасником того світу, чи пояснював, чому його врешті відкинув і залишив позаду? Чи перше з другим? Він був учасником, але хотів вийти, а це означало виїхати світ за очі, занадто далеко, аби хтось міг його переслідувати. Виходячи з того, що він сказав, неможливо було дізнатися, як було насправді. Крім того, відчувши полегшення через те, що мені не тицьнули під носа ту грізну течку з доказами моїх таємних побачень із його дружиною, я радісно вислухав історію Дона Корлеоне такою, яка вона була, перехилив ще чарку горілки й пішов. Старий чоловік, що повертається спогадами в минуле, — він не був такий перший і не буде останній. Він починав забувати про теперішнє, всілякі дрібниці: де поклав ключі, призначені зустрічі, дні народження — але в нього були люди, які про більшість цих речей нагадували, і якщо вже на те пішло, його пам’ять про минуле, здавалося, ставала навіть чіткішою. Я підозрював — і сподівався — що в майбутньому мене чекають інші нічні сесії, подібні до щойно закінченої. Я прагнув усіх його історій, потребував їх, аби врешті могти створити його самого.

Виявилося, що новина про майбутнє батьківство навіть потішила Нерона, підкреслюючи — а йому, схоже, це було потрібно — неустанність його чоловічої сили. У бізнесі ця сила також, здавалося, якийсь час не слабла, свідченням чого був для