Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

бачу розвилку, казав Головань. Хто був мудрішим — він, який в усьому шукав імовірності, чи Цар-мати, яка завжди бачила один-єдиний шлях і єдину мету? Головань мертвий. Але ж і Цар-мати мертва. Хто мені тепер скаже?

Я засинаю. Я страшенно втомилася — за ніч на гілці жодного разу не зімкнула очей. Мене студить. У мене все болить…

Дрезина котиться й котиться. Скільки їй ще котитися? Вагончик канатної дороги повзе майже добу. Але ж він іде не по прямій і повільніше…

Я сплю, тримаючись за поруччя. Мені сниться молода жінка. Вона веде мене за руку. Я маленька. Я теж була дитиною; зле, що майже не пам’ятаю той час. Лиш уривками. І звичайно, мені ніколи не снилися батьки.

Я хочу побачити обличчя цієї жінки. Але воно занадто високо. Її увесь час щось відволікає: то вона відвертається, роздивляючись вітрини, то зустрічає знайомого й довго з ним розмовляє, а я піднімаюся на пальчики й усе намагаюсь побачити її обличчя. Нарешті, втративши терпіння, кличу, тупочу ногами, вимагаю: мамо!

Дрезина смикається, я хапаюсь за поруччя й прокидаюся. Ще одна розвилка? Чи це частина сну? Он як розігналися слимаки, вітер свистить у вухах, і куртка майже висохла.

Попереду зринає світло. Рвучко підводжуся: скільки ж я проспала?!

Дрезина, збавляючи хід, викочується до земляного насипу. Налітає на буфери — я ледь не падаю. Клацає важіль — скляне колесо автоматично піднімається, слимаки все ще біжать, але зчеплення з ходовою частиною немає.

Зістрибую з дрезини. Бачу відчинені ворота. Бачу людину з ліхтарем у руці. Хто це? Хто мене зустрічає?

— Накаталася? — запитує знайомий голос.

Хазяїн світить мені в обличчя ліхтарем.

— Ти вважаєш мене йолопом, Лано? Ти гадаєш, я показав тобі це місце, щоб ти легко втекла? Там лабіринт! Пастка для дурнів!

Я б’ю його в лице. Намагаюся вдарити. Він легко блокує мій удар і, мало не зламавши мені руку, відкидає назад. Я заледве втримуюся на ногах.

— Тобі не достатньо тих людей, яких уже закопали під стінами? Ти приведеш інших?

Перед очима на секунду стає світло-світло. Я відлітаю, б’юся потилицею об стіну. Тепла кров із носа заливає підборіддя й губи. І тільки тоді розумію, що він мене вдарив.

Я сповзаю по стіні. Падаю. Я здолала Цар-матір, але він занадто сильний. І сила його інша.

Він іде до мене. Я бачу, як м’яко ступають по перемішаному з глиною гравію його важкі черевики. Хочу заплющити очі, але змушую себе дивитись.

Він нахиляється. Бере мене за комір. Підтягає вище… і раптом піднімає на руки.

Залізні двері зачиняються за його спиною. Я знову на Заводі. Знову огидний запах жовтого туману. Знову ненависний ритм і гул — на грані чутності.

Хазяїн Заводу несе мене, не кажучи ні слова. Несе так обережно, ніби я його найбільший скарб.

* * *

Він відпоює мене солонуватою водою і розповідає, як у юності ганявся у пневмотунелях. Виявляється, багато років тому в місті була система пневматичних перевезень: вузькими тунелями, прокладеними над і під землею, переправляли вантажі за допомогою повітря під тиском. Хлопці-розбишаки літали в цих потоках на саморобних крилах і повітряних дошках — як я розумію, саме там, у пневмотунелях, зародилося мистецтво польоту, яким оволоділи потім дикі мешканці веж.

І Хазяїн, який ще не став тоді Серцем Заводу, літав разом із ними.

Це було небезпечно, значно небезпечніше, ніж теперішні польоти диких. Пневмонавти — а серед них чимало було й дівчат — нерідко калічилися й навіть гинули, у них лопалися барабанні перетинки і йшла носом кров. Та вони все одно ганяли — літали вузькими темними тунелями, всього на мить випереджаючи купу яких-небудь летючих мішків чи коробок, завжди об заклад, на виграш, і переможцем ставав той, хто дійшов до фінішу першим, без втрат і травм.

Хазяїн розповідає мені все це докладно: як робилися крила, як обточувались повітряні дошки, як це все працювало, — і я прекрасно розумію, що він не бреше. Він справді там був і вижив. І літав, мабуть, одним із перших.

Я лежу й слухаю. Ні про що не запитую. Я не можу говорити: у мене сильний жар, голова свинцева, з очей течуть сльози — не тому, що я плачу. А просто сльозяться очі. Запалилися всі рани й подряпини, він обробляє їх маззю. Напуває мене й годує з ложечки. Носить на руках у лазничку. Я не можу пручатися. Та й що б я робила без нього?

— Екран, у принципі, не повинен був тебе витримати. Просто ти впіймала вітер. Це дуже важко.

Зараз він запитає, хто мене навчив. Я не скажу — навіть якщо катуватиме.

Але він не запитує. Він розповідає, все тим же рівним голосом, що найважчим у мистецтві пневмонавтики був не старт, а фініш. І довго розповідає про дівчину, яка так хизувалась перед ним, що йшла іноді на божевільний ризик.

— Вона загинула? — хриплю я.

— Ні, що ти! Вона потім… у неї був чоловік. Здається, вона народила дитину. Дівчинку.

Він замовкає.

Його долоня лежить на моєму лобі. Я не можу її скинути. Від цього доторку вщухає біль.

— Ти пам’ятаєш своїх батьків?

Приблизно про те ж запитував Римус. Старий Римус із магазину барабанів.

— Пам’ятаєш?

— Майже ні.

— Мені чомусь здається, що та дівчина… стала потім твоєю матір’ю. Ти на неї схожа.

— Справді?

— Так. Я завважив це одразу, коли побачив тебе там, на цьому смітнику… поруч із дилерами. Ненавиджу цих тварюк.

— А ваша дружина, — мені тяжко говорити, — вона… не ганялась у пневмотунелях?

— Ні. Вона була синтетиком із синтетиків… Тиха. Боязка. Та дівчина в тунелі була, як трава, що пробивається крізь асфальт. А інша, моя дружина, — як квітка на відкритій землі.

Я мовчу.

Він обіймає мене. Притискає до себе. Я чую його серце.

— Знаєш… коли ганяєш у пневмотунелі, дуже важливо, яку пісню співаєш, мовчки. Усе, зрештою, залежить не стільки від швидкості реакції чи від уміння. І від умілих, бувало, лише мокре місце лишалось, попри всю їхню реакцію. А от важливо правильно вибрати пісню. Віриш?

Я гадаю, Головань співав про себе, коли бився чи полював. І Цар-мати, по-моєму, теж.

— У мене була дуже проста пісня, — розповідає Хазяїн. — Але вона ніколи не підводила.

Я не поспішаю звільнятися з його рук. Може, тому, що занадто ослабла. А може, просто не хочу.

Хазяїн чи співає, чи говорить наспівом:

— Жив-був хлопець, звали його Вітер, він дівчиськам голови крутив. Раз-два-три, чудово жити в світі, доки ласти ще не склеїв ти. Три-два-раз, не склеїв ти…