Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

Пісня дивна і трішки кумедна. Ніколи раніше її не чула, але запам’ятовую одразу ж. «…Доки ласти ще не склеїв ти… Три-два-раз, не склеїв ти…» Ловлю себе на тому, що повторюю слова — самими губами.

Хазяїн ледь розтискає руки. Дивиться на мене зверху вниз.

— Лано, не покидай мене, — каже дуже тихо. — Ти остання радість у моєму довгому, нехорошому житті. Не тікай від мене. Будь ласка.

* * *

Мені сниться, що я лечу в щільному потоці повітря уздовж підземного тунелю. На стінах горять яскраво-жовті лампи, зливаються в русі, перетворюючись на дві нитки світла справа і зліва. На віражах дошка-крило черкає по стінах, викрешуючи іскри. Це схоже на наші перегони з Ярим по замерзлій річці, але страшніше.

Я знаю, що випереджаю суперника на якусь частку секунди, він дихає мені в потилицю, і коли пролітаємо повз чергову лампу, бачу його тінь на стіні.

— Не наздоженеш!

Я знаю, хто це. Але не дозволю йому ще раз упіймати мене. Нехай скільки завгодно співає свою пісню.

— Жив-був хлопець, звали його Вітер…

Я ловлю повітряний потік, намагаюся стати частиною його, частиною цього вітру, пройти до фінішу найкоротшим шляхом. Іноді потік злітає під стелю, іноді опускається аж до бетонної підлоги, але якщо я торкнуся її, миттєво втрачу швидкість. Я лечу, ошаліла від польоту, від миготіння вогнів, я вільна…

І, не вписавшись у поворот, врізаюся в стіну.

Прокидаюсь, обливаючись холодним потім. Навколо бетон, залізо, замкнені двері.

Я у в’язниці.

* * *

Вагон канатної дороги наближається до входу на транспортер. Я бачу його дах — далеко внизу.

Вагон входить у тунель. У мене шість хвилин — доки погонич виведе зміну, доки автоматика, що приймає, зіставить зелені стовпчики графіка з іншими, присланими із СІНТу при завантаженні. Завантажили стільки-то людей — вивантажили стільки-то одиниць пального загальною ємністю такою-то, стільки-то відсотків завантаження розпилювача. Якщо цифри зійдуться — погонич поїде назад із переносним акумулятором, зарядженим на декілька доз. Якщо не зійдуться — поїде без акумулятора. Але в будь-якому випадку в мене залишилося п’ять із половиною хвилин до відправлення вагончика.

Кидаю вниз мотузку. Вона летить, розкручуючись у польоті, кінець повисає, трохи не дістаючи до входу в тунель. Я дуже довго вираховувала довжину цієї мотузки — аж ніяк не треба, щоб погонич її побачив. Залишилось чотири хвилини. Я обережно сповзаю з вузького карниза, де просиділа кілька годин, і, перебираючи руками, відштовхуючись ногами від стіни, починаю спуск.

Я майже повністю відновила сили після хвороби. Майже. Секунди збігають, я опускаюся все нижче метр за метром. На мотузці зав’язані вузлики, за ними відраховую відстань. Намагаюсь дихати якомога тихше, але серце б’ється і груди ходять ходором.

Діставшись останнього вузлика, найбільшого, я зупиняюсь. Вишу на стрімкій стіні Заводу, прямо над входом у тунель, за метр піді мною тьмяно поблискує залізний трос канатки. Гуде транспортер — узагалі, він працює майже безшумно, але за багато днів на Заводі я навчилась розрізняти його звук серед безлічі сторонніх шумів. До відправлення вагончика залишились лічені секунди, зміна зараз ступить на стрічку останнього конвеєра…

Встигаю почути слабкий дівочий голосок:

— А куди тепер?

— На стрічку, — каже м’який, майже ласкавий голос, це, звичайно, погонич. — Тут транспортер, він відвезе вас, куди треба.

— А куди?

— Побачиш! Вибач, мені треба їхати, тут усе по годинах, ти розумієш…

Останні його слова зливаються зі стуком дверцят кабіни. Піт струмками тече по спині. Вибачте, друзі, сьогодні я не зможу вас врятувати. Вибачте!

Трос здригається. З тунелю з’являється дах вагона. Загаявшись, пропускаю потрібну секунду, і ось уже виїжджає каретка — якщо я стрибну зараз, мене намотає на блок. Тільки й залишається, що перечекати ще секунду і тоді вже…

Транспортер працює. Стіна Заводу здригається ледь чутно — розпилювач готується до запуску. Коли каретка від’їжджає, випускаю мотузку і м’яко застрибую на дах за кілька сантиметрів правіше від троса.

Як я не стараюсь, поштовх усе-таки є. Вагон схитнувся. Чи міг погонич цього не завважити? Зараз він закричить: «Стоп, машина! Перевірте дах!»

Блок скрипить. Я падаю на дах прямо під тросом — лицем униз, ногами до Заводу. Певно, погонич там, у кабіні, з подивом дивиться в стелю. Чи здогадається підняти люк, заглянути на дах і перевірити?

Скрип обривається. Каретка входить у робочий ритм, блоки котяться по тросу, як перевернуті колеса по перекинутих рейках. Вагон погойдується. Погонич мовчить. Я лежу, бажаючи стати пласкою, як тканина. З кожною секундою Завод усе далі.

Останніми днями я порушила нашу з Хазяїном традицію: зустрічати зміну разом. Він знає, що тепер, коли прибуває вагончик із міста, я ховаюся в темних коридорах, забиваюся далеко-далеко. То нехай пошукає мене: у звичайних таємних прихистках, у підземному тунелі, на майданчику громовідводу. А вагон тим часом від’їде вже далеко…

Трішки повертаю голову.

У горах осінь. Я бачу сині, зелені, призахідно-рожеві гірські пасма. Бачу величезний світ таким, яким його бачать найсміливіші птахи.

Я бачу грона дротів справа від канатної дороги — ними йде енергія в місто. І справа, і зліва від лінії передач жовтіють і червоніють схили, вкриті чагарником. Я пробула на Заводі довго, дуже довго.

Я вирвалася!

Сонце сідає. Ще тепле. Дах вагона майже гарячий — адже він був у дорозі весь день, добре нагрівся і не встиг охолонути за шість хвилин у тунелі. Від каретки тхне машинним маслом. А знизу піднімається запах гір, лісу, листя і хвої.

Чому люди не можуть жити у мирі й спокої, як ці гори? Усе на світі — енергія. Дрова, згораючи, віддають енергію Сонця, яку збирали все життя. Люди живуть, гріючись біля вогню, харчуючись свіжою дичиною або безплатною вермішеллю, але енергію черпають із зовсім інших, іноді випадкових, іноді дивних джерел; приблизно так говорив Хазяїн. Я навіть не запитала, як його звуть. Адже в нього, певно, є ім’я. Він не назвав мені його, а я не здогадалася запитати.

Чую, як ходить по кабіні погонич. Теплий дах вагона вистигає з кожною хвилиною, але я все одно почуваюсь, як на сковорідці. У будь-яку хвилину він може підняти люк і побачити мене.

Оглядаюсь на Завод — у призахідному світлі помітні лише обриси, страшні обриси бетонного саркофага. Час перебиратися нижче.

Я готувала свою втечу багато днів і ночей. Я стежила за вагончиками. Я знаю, що всього їх два, і ходять вони по черзі. На один колись повантажили мене. Другий — ось цей, і відрізняється від першого насамперед тим, що на днищі в нього