Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

не досить того, що є. Я хотіла більшого — і полізла на вежу, до диких. Я хотіла більшого — і пішла із селища на штурм Заводу… Адже в мене було все: і любов, і…

Сльози падають у струмок.

По стромовині пливе, наполовину занурившисьу воду, уламок стовбура з єдиною гілкою. Сама не знаючи навіщо, ловлю його за кінчик гілки і притягаю до берега.

Уламок стовбура. Куди він пливе?

Відпускаю колоду. Вона пливе, неквапно й урочисто, далі, за поворот, ховається з очей…

А куди впадає ця ріка?

Чомусь, думаючи про це, починаю хвилюватися. Мені треба пригадати щось дуже важливе. Я сиджу майже біля самого Заводу, хоча мені треба чимшвидше забиратися звідси, може увімкнутися антиритм, автомати можуть улаштувати ще одну зачистку… А вдруге їх не обдурити!

Чому я не тікаю світ за очі, в гори?

Шум струмка. Я згадую, де востаннє чула такий же шум. У тунелі, де стоїть дрезина на кулькових слимаках!

І підземний хід веде прямо в місто…

Пригинаючись, крадькома, ковзаю вздовж берега, ніби приміряючись, як це — бути рікою. Завод усе ближче. Крони іржавих сосон, під якими можна сховатися, все рідші. У Хазяїна в рубці є оглядові екрани…

Тоді я бачу колоду, що застрягла в закруті, й розумію, що мені треба робити.

Вода крижана. Але мені не звикати. Як є, в одязі, входжу в струмок, який перетворився вже на маленьку річку, і лягаю, обхопивши колоду руками. Колода перевертається. Я опиняюсь під водою.

Вибираюсь, піднімаючи намул із дна. Знаходжу на березі порожнисте гнучке стебло. Перекушую зубами. Роблю трубку. Знову лягаю, обіймаю колоду, дихаю крізь стебло.

Колода якийсь час роздумує, а тоді повільно рушає за течією. Колода пливе, і я під нею. Річка на стромовині достатньо глибока, щоб не черкати по дну спиною.

Колода випливає на відкрите місце. Крізь плівку води бачу, як насуваються стіни Заводу. Сподіваюсь, на крихітному екранчику непомітні мої руки, що вчепилися в колоду? Вони всі в намулі, чорні, кольору мокрої кори…

І вони зведені судомою. Холодно. Я ледь терплю.

Ріка поринає у відведену для неї бетонну трубу. Стає темно. Я розтискаю руки, випускаю колоду й зводжуся на ноги.

Вода мені по пояс. Крижана. Колода, вивільнившись, пливе далі й упирається в сталеві ґрати.

Ну звісно!

Ковзаючись на слизькому дні груби, підходжу ближче. Ґрати старі. Де-не-де поржавілі. Що там за ними, не розгледіти: воду скаламутили намул і пісок, які я ж і підняла з дна. Але ґрати можна зламати, їх потрібно зламати, вони віддаляють мене від міста!

Я беруся за один прут. Об другий впираюся ногами. Раз, два… три!

Прути лише ледь гнуться. Зате ґрати всі, усі, раптом виламуються й падають на мене, звалюють у воду. Я ледь не захлинаюся.

Колода повільно й урочисто пливе вперед. Я тримаюся за неї. Я не знаю, хто там зараз, біля дрезини, крім кулькових слимаків…

Бачу рейки над головою. Залізобетонна конструкція. Хапаюсь, підтягуюся з останніх сил. Ще сантиметр…

Над шпалами піднімається моя голова, тоді плечі, нарешті я вся, як велика рибина, вивалююся на рейки.

Все.

У тунелі напівтемрява. Дрезина стоїть, де стояла. Рівень рідини в скляному колесі трохи нижчий, ніж минулого разу. Кулькові слимаки-самці, довгасті сірі тіні, дрімають, присмоктавшись до каламутного скла.

Залишаючи за собою калюжі, підбігаю до бака в стіні. Піднімаю кришку. Здається, і самки на місці. Лише рідини в колесо треба б долити.

Тут же, у ящику без замка, знаходжу черпак на мотузці. Набираю рідини з бака для самок. Рідина дуже, дуже важка. Я підливаю її слимакам у колесо — вони пожвавлюються. Потім тим же черпаком намагаюсь виловити й самок, але вони не виловлюються.

Я шукаю в тому ж ящику інший черпак, зручніший, але знаходжу натомість нічні окуляри з одним тріснутим склом. Це подарунок долі. Удача знову на моєму боці.

Втративши терпіння, виловлюю самок просто так, рукою. Вони зовсім не бридкі на дотик і дуже гарні — великі, рожеві. Я мимоволі замислююсь: як їх випускати до самців? По черзі? Всіх одразу?

Підходжу до колеса. Рахую самців. Їх приблизно п’ять десятків. Самок має бути більше — чи менше?

У горлі пересихає. Не стримавшись, набираю собі води зі струмка і п’ю. Знову виловлюю самок, лічу їх і складаю просто на платформу дрезини. Вони хочуть розповзтися. Я ловлю їх і, одну за одною, вкидаю в колесо.

Важка рідина грає. Вириваються пухирі — як в окропі. Майже вертикально нагору вискакує сірий самець, за ним — рожева самка, і в ту ж мить равлики всією масою навалюються на стінку колеса. Їх накриває хвилею рідини, вони знову навалюються, їх знову накриває важкою хвилею. Колесо крутиться…

Але платформа не рухається.

Опановую себе. Надіваю окуляри й уважно вивчаю дрезину. Та звісно, для того, щоб колесо зчіплювалося з ходовою частиною, потрібно його опустити. Ось і важіль.

Важіль не піддається. Я обламую нігті. Колесо зі слимаками крутиться все швидше, гуркоче все дужче, щомиті може прийти Хазяїн… Важіль натужно клацає. Колесо опускається, сполучаються зубцюваті шестірні, натягається ланцюг. Дрезина рушає.

Кілька хвилин стою, дивлячись, як віддаляється насип. Як усе далі від мене втікають залізні ворота заводу. Гуркіт коліс відбивається від глинистих стінок тунелю. Равлики, як божевільні, рвуться на сушу, на слизьку стінку. Блищать ртутні кульки у них на підошвах. Колесо повертається, слимаків знову накриває хвилею, вони знову рвуться на сушу, і дрезина котиться…

Коли світло на початку тунелю остаточно гасне, вперше дивлюся вперед. У нічних окулярах усе червонясто-буре. Я бачу лише стіни і рейки.

Іноді тунель повертає. Тоді колесо з равликами нахиляється, а я, щоб не впасти, хапаюся за низьке поруччя.

Чим довше дивлюся вперед, тим виразніше здається, що мене проковтнула величезна змія. І ось я сковзаю по її стравоходу. Корені дерев, що іноді проступають на стінах, здаються ребрами. Я відвертаюся. Сідаю на витерту шкіряну подушку — спиною до напрямку руху. Знімаю нічні окуляри.

Пахне вологою і цвіллю. На мені мокрий одяг — я мерзну. Обхоплюю плечі руками. Ну ось. Усе в мене вийшло. Тепер залишилося ще трішечки.

Слимаки несуться по скляних стінках, мерехтять кульками на підошвах, прагнуть продовження роду. І я мчу крізь темінь підземного ходу. Що чекає мене в місті?

Так, скорчившись, намагаючись зберегти тепло, я дрімаю. Прокидаюсь від різкого «клац» і одночасно — ривка. Гарячково хапаюсь за поруччя.

Дрезина звернула.

Що це так клацнуло під колесами? Була там стрілка, розвилка колії — чи мені приснилося? Може, просто камінь упав на рейки?

Розвилка.

Я