Марина та Сергій Дяченко - Дика енергія. Лана

А потім різкий порив вітру, ніби підставлена долоня, перетворює падіння на легкий політ.

Я лечу, як птах. Я бачу світ згори. Я бачу гори, ліси й луки. Сонячні промені пробиваються крізь діряві хмари — віяло променів, розставлені пальці. Кольорове небо над головою, кольорова земля внизу, мерехтливе зеленувате крило — ніби тонке віко, ніби крильце бабки. Я лечу…

Поривом вітру мене зносить убік. І прямо на шляху, на відстані, здається, витягнутої руки, виступає з туману бетонна стіна.

Я різко змінюю нахил крила…

Мене підкидає й проносить над стіною, я черкаю по бетону підошвами черевиків. І знову падаю, але тепер унизу — хирлявий, іржавий ліс…

І знову падіння переходить у політ. Цього разу майже горизонтальний. Частка секунди…

Я врізаюся в колючий чагарник.

Дуже колючий.

* * *

Долоні мої роздерті до м’яса. Обличчя подряпане, голова болить, на лобі ґуля завбільшки з кулак. Але я жива. І я вільна.

Завод поруч. Завод близько. За кілька секунд після мого приземлення-падіння навалюється тиша. Уповільнює серцебиття. Сіє паніку.

Я біжу, тілом прориваючи цю смертоносну вату, і невдовзі вже чую хрускіт гілок під ногами. Власне серце. Хрипкий подих. Я вийшла з зони антиритму. Я перемогла. Переможно оглядаюсь…

Щоб побачити крізь хирлявий лісок, як залізні ворота відчиняються, і з чорної темряви — не можу спокійно в неї дивитись — висуваються, напівприховані жовтим димом, механізми.

Хазяїн бачив мій політ. Не знає точно, жива я чи ні, хоче пересвідчитися. Автомати принесуть йому моє тіло. Або непритомну мене. Або засічуть рух, упіймають на бігу, скрутять, притягнуть назад…

Долаючи біль, залізаю на найвище дерево. І сиджу, притиснувшись до стовбура, серед колючих гілок.

Автомати все ближче. Шикуються півколом. Періодично викидають уперед і в сторони гнучкі щупи з сенсорами на кінці. Один збиває — на льоту — птаха. Сиплеться пір’я, як чорний сніг.

Мені треба стати частиною деревного стовбура. Злитися з ним. Охолонути, віддати стовбуру все тепло… Дерево,дерево, врятуй мене!

Один із автоматів — ходячий пристрій на трьох ногах, із трьома пазуристими маніпуляторами — оглядає сусіднє дерево. Щупи витягаються на десять метрів угору, трясуть гілку за гілкою. Падають шишки. Обшукавши черговий об’єкт, механізм іде до наступного. До дерева, на якому сиджу я.

Хочеться закричати й кинутися вниз. Спробувати втекти. Бодай спробувати! Але я сиджу — і запізно згадую, що моя кров заплямила нижні гілки. Кров із поранених долонь.

І автомат знаходить кров.

Лютим зеленим вогнем спалахують сенсори. Висувається антена — він передає сигнал Хазяїну? Щупи — їх два — обвивають стовбур із двох боків. Повільно, неквапно рухаються все вище. Обмацують гілку за гілкою.

Я притискаюся до дерева всім тілом. Я — дерево. Я його частина. У моїх жилах — деревний сік. Я нерухома… Я завмерла!

Щуп торкається підошви черевика. Вся моя сила волі йде на те, щоб не смикнутися.

Щуп піднімається вище. Торкає холошу. Сковзає по деревному стовбуру, обмацує кору, торкається моєї спини…

Я перестаю дихати.

Другий щуп з’являється просто переді мною. І повільно торкається обличчя.

Я не рухаюсь. Я дерево. Дереву однаково, хто його торкається. З деревом заграє вітер, блукають по гілках птахи, дятел довбе кору…

Із різким роздратованим пищанням щупи зникають. Миттєво втягуються усередину, під корпус механізму. Розхитуючись на трьох ногах, автомат іде до наступного дерева.

* * *

Я сиджу на гілці цілу ніч. Чую, як автомати нишпорять по лісу. Чекаю, що вони повернуться. Чекаю, що з’явиться Хазяїн; пошуки тривають довго, при світлі й у темряві. Нарешті автомати відступають на Завод.

Я боюсь, що вони залишили сторожа, який дочекається, коли злізу з дерева, і тоді схопить мене. Тому я сиджу на гілці до ранку.

Уранці ліс прокидається. Іржавий ліс. Дерево, що дало мені притулок, вкривається росою. Я жадібно облизую кожну голочку Тоді спускаюся вниз (руки-ноги оніміли так, що ледь не падаю) і злизую росу з трави.

Роса на моєму одязі. На волоссі. Роса змиває кров з обличчя й долонь. Я вмиваюся в росі — й оживаю. Ніби й не було страшної ночі. Ніби ми гуляємо в лісі — з Ярим… Але ж Ярий залишився в селищі трьох родів! І, може, чекає на мене? Може, якщо я повернуся й розповім усім правду, він пробачить мені?

Я не наважуюся вийти з лісу на відкритий простір. Ховаючись за стовбурами, підбираюся ближче, бачу горбки іржавої глини і звалені на них порвані барабани, непридатні бубни, зламані трембіти. Цвинтар моїх друзів. Цвинтар наших надій.

Роса висихає. Піднімається сонце. До селища — всього півдня ходу. Як мене зустрінуть? Що я побачу, коли повернуся?

Сідаю на траву. Страшенно хочеться їсти… І хочеться відпочинку. Спокою. Нормального людського життя. Вогню в печі. Розмов. Чоловічих і жіночих облич. І дітей. Як мені не вистачає настирливих, галасливих дітей, які вічно крутяться під ногами, яких так багато в селищі!

А якщо автомати побували й там?

Хазяїн не признавався мені, скільки я його не розпитувала. Ці стовпчики на екрані, ця вібрація стін, цей вітер у коридорах Заводу… Може, всі три роди вже там? І діти?

Розумію, що цього не може бути. Щоразу перед поглинанням приходив вагончик із міста…

З міста.

Як відреагували люди, прочитавши на екрані моє послання? Збій, аварія, нестикування? Не звинувачувати ж у помилці пікселів — вони всі діяли чітко за командою ритм-блоків…

«Шукайте СІНТ». Я могла порадити б їм що-небудь розумніше. «Не вірте контролерам, ловцям…» А як вони розрізнять, хто ловець, а хто ні?

Мені треба в місто. Не в селище — у місто. Чому ця проста думка не прийшла мені раніше? Мушу попередити диких. Урятувати тих, кого можна врятувати…

Я маю розповісти їм правду. Вони ж нічого не знають! Може, вони вирішать — вони, а не я, — що Завод треба зупинити за будь-яку ціну. І тоді ми зберемо велику юрбу, величезну, прийдемо під стіни Заводу і тоді переможемо?

Я підводжусь… і зупиняюся, притулившись до смолистого стовбура. До селища — півдня ходу. А в місто… як я доберуся до міста? Там же непрохідні гори…

Страшенно хочеться їсти.

Бреду, дивлячись під ноги, знаходжу кілька полуниць, знаходжу гриби, які колись показував Ярий. Їм сирими. Мене одразу ж починає нудити. Не отруїтися б…

Чую струмок. Підходжу ближче. Струмок великий, ширший від того, на якому ми з Ярим улаштовували перегони на льодорізах… Знову ці спогади!

Лягаю на живіт і п’ю, як звір. П’ю, стогнучи від задоволення. Тоді заплющую очі.

Всі мої біди від того, що я хочу занадто багато. Мені