Орсон Скотт Кард - Гра Ендера

мене б розібрали на шматочки. Могли б і вбити. Його почуття честі врятувало мені життя. Нечесним був я. Я бився, щоби перемогти.

— І ти переміг, — розсміявся Бобик. — Пхнув його прямо з орбіти. Назавжди.

Постукали у двері. Перш ніж Ендер устиг відповісти, двері відчинилися. Ендер очікував побачити кого-небудь зі своїх солдатів. Але на порозі стояв майор Андерсон. А за ним — полковник Графф.

— Ендере Віггін, — звернувся Графф.

Ендер піднявся на ноги.

— Так, сер.

— Ту сцену, яку ти сьогодні влаштував у бійцівській кімнаті, ми розцінюємо як бунт. Це неприпустимо.

— Так, сер.

Бобика це обурило: він не бажав підкорятися і не вважав, що Ендер заслужив цей докір.

— Я гадаю, що настав час вам дізнатися, що ми думаємо про ваші махінації, — промовив він рішуче.

Та дорослі не звернули на нього уваги. Андерсон протягнув Ендеру аркуш паперу. Справжній великий лист. Не маленький папірець, які роздавали як внутрішні замовлення в Бійцівській школі, а повноцінний наказ. Бобик знав, що це означає. Ендера переводили.

— Закінчив? — запитав Бобик.

Ендер кивнув.

— Чого вони так довго чекали? Можна було тебе випустити вже два чи три роки тому. Ти вже навчився ходити, говорити й одягатися самостійно. Чому ще тебе треба навчити?

Ендер похитав головою:

— Я лише зрозумів, що гру закінчено.

Склав аркуш.

— Вчасно, нічого не скажеш. Чи можу я сказати своїй армії?

— Немає часу, — відповів Графф. — Човник відбуває через двадцять хвилин. Крім того, краще не бачитися з ними. Так буде легше.

— Для них чи для вас? — спитав Ендер.

І не став чекати відповіді. Рвучко повернувся до Бобика, взяв його за руку, на мить потиснув і попрямував до дверей.

— Почекай, — зупинив його Бобик. — Куди ти тепер? Тактика? Навігація? Підтримка?

— Командна школа, — відповів Ендер.

— Початкова командна?

— Просто Командна, — кинув Ендер і зник за дверима.

Андерсон пішов за ним. Бобик схопив полковника Граффа за рукав.

— Ніхто не йде у Командну, поки не виповниться шістнадцять!

Графф струсив його руку, вийшов і зачинив за собою двері.

Бобик стояв один у кімнаті, намагаючись зрозуміти, що це може означати. Ніхто не потрапляв до Командної школи без трьох років підготовки чи то у Тактичній, чи Навігаційній, чи Початковій командній школі. І ніхто не залишав Бійцівської школи, не провчившись там принаймні шість років, а Ендер був тут тільки чотири.

Система руйнується. Немає сумнівів. Або хтось нагорі втратив здоровий глузд, або щось пішло не так на війні. На справжній війні проти жучар. Інакше навіщо ламати систему навчання, як це вже робиться? Навіщо псувати гру? І навіщо призначати його, восьмилітню дитину, командувати армією?

Бобик розмірковував про це, пробираючись коридорами до своєї кімнати. Світло згасло, тільки-но він дістався свого ліжка. У темряві Бобик роздягнувся і, намацуючи невидиму тумбочку, запхав туди свого комбінезона. Так жахливо він ще ніколи не почувався. Спочатку думав, що це був просто страх, страх не впоратися з армією. Але це було не так. Він знав, що стане зразковим командиром. Його душили сльози. Він плакав лише в перші дні туги за домівкою, щойно потрапивши сюди. З тих пір — ніколи. Тож намагався усвідомити почуття, що застрягло клубком у горлі й примушувало лити сльози проти його волі. Прикусив руку, щоби зупинити це почуття, замінити його болем. Це не допомогло. Він більше ніколи не побачить Ендера.

Бобик зрозумів свій стан і міг тепер керувати ним. Ліг на спину й змусив себе розслабитися, щоби заспокоїтися й стримати сльози. Потім він задрімав. Його рука лежала біля рота на подушці, ніби Бобик збирався гризти нігті або смоктати пальця. Його чоло розгладилося й брови вирівнялися. Дихання стало рівним і легким. Він був солдатом, і якби хто-небудь запитав його, ким він хоче бути, коли виросте, Бобик не зрозумів би запитання.

Переходячи у човник, Ендер уперше помітив, що у майора Андерсона вже інші нашивки.

— Так, він став полковником, — сказав Графф. — Тепер, точніше, після полудня, майор Андерсон — у команді Бійцівської школи. Мене перевели на іншу роботу.

Ендер не запитав, на яку саме.

Графф улаштувався у кріслі через прохід від Ендера й застібнув ремінь безпеки. Був ще один пасажир, тихий чоловік у цивільному, якого звали генералом Пейсом. Як і Ендер, Пейс був без багажу, мав при собі лише кейс. Хай там як, а Ендеру було приємно, що у Граффа теж не було речей.

У дорозі Ендер заговорив лише раз.

— Чому ми летимо на Землю? — запитав він. — Я думав, що Командна школа теж десь на Астероїдах.

— Так воно і є, — відповів Графф. — Але кораблі дальнього слідування не в змозі причалити до неї. Так що в нас попереду невеличка відпустка на Землі.

Ендер хотів запитати, чи не означає це, що він може побачити свою родину. Але сама думка про таку можливість так налякала його, що він не наважився. Просто закрив очі й спробував заснути. Він відчував, як генерал Пейс уважно розглядав його, ніби вивчаючи, але не міг зрозуміти, навіщо.

Вони приземлилися спекотного літнього дня у Флориді. Ендер так довго жив без сонячного світла, що ледь не осліп. Він мружився й чхав і дуже хотів повернутися в приміщення. Усе було таким чужим! Пласка земля під ногами, замість того щоб іти догори, як у Бійцівській школі, чомусь, здавалося, сунулася донизу, ніби він був на вершині гори. Сила тяжіння притискала до землі. Він, шаркаючи, ледве пересував ноги. Почувався кепсько. Хотілося назад, до Бійцівської школи, до єдиного місця в Усесвіті, де він міг жити, де був потрібен.

— Арештований?

— Цілком логічне припущення. Адже генерал Пейс — голова військової поліції. А у Бійцівській школі скоїлося вбивство.

— Мені не сказали, чи підняли у званні полковника Граффа, чи передали до військово-польового суду. Просто повідомили, що його перевели на іншу посаду й наказали з’явитися особисто перед Полемархом.

— Це добрий знак чи поганий?

— Хто ж знає? З одного боку, Ендер Віггін не лише вижив, а й перейшов дуже важливий рубіж. Він закінчив школу у відмінній формі, і це заслуга полковника Граффа. З другого — в трансфері є ще й четвертий пасажир. Той, що подорожує в ящику.

— Друга смерть в історії нашої школи. Добре, хоч цього разу не самогубство.

— А вбивство вам більше до вподоби, майоре Імбу?

— Це було не вбивство, полковнику. Це знято на відео з двох боків. Ніхто не може звинуватити Ендера у тому, що трапилося.

— Але можуть звинуватити Граффа. Коли закінчиться війна, цивільні можуть ворушити