Марина Соколян - Серце гарпії

йому куди йти. Вона умовляє себе не показувати виду, однак за хвилю-другу не витримує і таки обертається.

Високий, владний, неприязний — дарма, що не в чорнім костюмі, а у простій полотняній сорочці, а так само виглядає на упиря. На вельможного упиря, примхливо розлюченого потребою вийти на лови о денній порі. Ярка глибоко зітхає, втамовуючи нервовий дрож. Ненависний, звичайно, і все ж таки — незрівнянний.

— Ти не прийшла, коли звали.

— Боялася.

— Правильно.

Спиняється поряд, ліниво позирає на водну гладінь.

— Думала, не знайду?

— Ромко збрехав?

— Аякже.

— Він хоч листа мамі відвіз?

— Відвіз. Усе гаразд.

Ярка дивиться на нього незмигно. Невже — посміхається? Тішиться розмовою?

— Ви не мусили приїздити особисто.

— Тобто?

— Прислали б когось.

Він коротко сміється, обертається до неї, кладе руки на плечі.

— Якби хотів звільнити — то так, не їхав би сам.

Ярка затримує подих. Не звільнити — а що?

— Я сам відправив тебе у відпустку, хіба ні? Час вертатися. Робота стоїть.

Шеф усміхається і віднімає руки. Якимось підлим, зрадливим нервом Ярка шкодує про це, мріючи про новий пекучий доторк.

— Я неправильно зрозуміла?

— Буває.

Господи… жахається вона, боже, невже це правда?

— І ваша вечеря з колишньою дружиною… — її голос зраджує, безпорадно затихаючи. Шеф, однак, позирає здивовано. — Була не для того потрібна, — трохи впевненіше додає Ярка, — аби забезпечити собі алібі?

Франк не відповідає, і Ярка тоне в цьому мовчанні, не здатна навіть вдихнути.

— Я дав тобі шанс, Немирович.

Ярка киває. Вона вдихає, нарешті, але горло її тут-таки стискає нервовий спазм. Іще слово, розуміє вона, і я розридаюся.

— Пістолет… — насилу вичавлює вона, — і далі у вас у бардачку?

Шеф зневажливо чмихає.

— Це зайве.

Він підходить ближче, позираючи Ярці через плече.

— Ти помітила? Тут урвище — а ти просто на крайці. Тобі завжди бракувало обачності.

Ярка нарешті зводить погляд і позирає йому в очі — блакитні, прозорі… в таких безслідно тонуть крижинки. Холодні-холодні прозорі крижинки. Не можна сказати, що цей погляд байдужий, зовсім ні. У ньому якраз плескає втіха… Така втіха, на яку неспроможний навіть хижий звір.

Вона розуміє, що таки плаче. Плаче беззвучно, лише боляче судомить горло і струменіють щоками сльози. Вона справді його любила, цього… цього вбивцю. Цілих п’ять літ… і схоже, любить його і досі.

— Ну годі… — промовляє він. Очевидячки, Ярчина істерика йому неприємна. Вона знає — навряд чи вона зможе втекти. Бо ноги їй, схоже, віднялися. Як віднялася, власне, і воля. І, схоже, він знає про це також.

На щастя, цієї миті з-поза дерев трохи далі, ближче до бескидів, лунає чийсь завзятий голос. І мовець той підходить усе ближче до вежі.

«Як відомо, — гарно, як по писаному, промовляє голос, — на цій території, за свідченням Геродота, було розташовано храм Деметри, чий вогонь було видно навіть з Ольвії… Є також відомості, що саме сюди під час готських війн було перенесено оракул Апполона… Отож, історія пророкування у нашій місцині має дуже глибокі корені…».

Ярка всміхається крізь сльози — якби Нестор подався в археологи, то вже завтра заново відшукав би Трою, а післязавтра, ймовірно, Атлантиду.

«В наших водах, — далі провадить учений-самоук, — можна навіть побачити дельфінів! А вони ж, як відомо, — Апполонові вісники! Прошу, проходьте, може й ми зараз зможемо…».

І от, врешті, Нестор та його супутники підходять до вежі. Нестор виглядає, як і належить, на справжнього божевільного вченого, хіба сорочка випрана та причесані сиві вихри. Чи не тій завдячувати красуні з газети «Юг», що он-он, дріботить якраз у кільватері? Та і нагода є для параду, правду кажучи… Поряд з Нестором, що нервово бгає в руках шпаргалку, — маленька чорночуба журналістка з мікрофоном, а позаду — дебелий чолов’яга з потужною, мов гармата, телекамерою.

Володимир Франк позирає на з’яву, насупившись. Долоні, напружені мовби для захвату, він стискує в кулаки та ховає за спиною. Він, схоже, готовий чекати, поки ця божевільна кавалькада вирушить далі. Нестор же оглядає Ярку та її гостя лукавим, гордовитим поглядом, явно красуючись перед зайдами.

— Ви знаєте, — довірчо говорить він журналістці, — щойно розійшлася новина, як до нас почали приїжджати з усіх усюд, сподіваючись почути правду. Лap… Ярославо, — обертається він до дівчини, — ваш гість — він також по пророцтво?

— Не знаю, — витираючи сльози, тихо відказує та. — Але думаю, правда йому б не завадила.

Франк позирає з цікавістю.

— Твій балаган, Немирович?

Ярка шморгає носом.

— Ні, не мій. Він — сам по собі.

— От і чудово! — радіє Нестор. — Ми можемо спробувати! Вам було би цікаво?

— Аякже ж! — хихикнувши, погоджується журналістка. — Гарно було би зафіксувати вашу метафізику на плівку.

Слово «плівка», схоже, Франка непокоїть, тож люто вищирившись, він намагається пройти повз журналістів, туди, де стоїть його машина. Проте це йому не вдається, бо єдиною стежиною йому назустріч піднімаються люди, невелика, але юрба: Галя з Нікою, її чоловік, очевидячки, Ганичка, Юхим, Микола, навіть і баба Федора десь там поміж ними. Прийшли, все ж таки…

— Дайте пройти! — велить Франк, але його мовби й не чують. Він рушає в обхід, але тут-таки його рух перервано: скерована легким маминим поштовхом наперед, йому навперейми виходить Ніка.

І Франк зупиняється, нажаханий: дітей він не любить, а вже таких дітей… Ярка знала: не тому її шеф розлучився зі своєю дружиною, що та йому зраджувала, а тому, що не міг більше терпіти це горласте створіннячко поряд. Утім, дружина його, схоже, не дуже й побивалася.

Зараз же Франк насилу стримує бажання сахнутись від моторошного усміху пророчиці. Утім, опановує себе, кривиться бридливо.

— Котик! — раптом дзвінко вигукує Ніка. — Чорний ко-тик!

Заклякають усі присутні. Лише журналістка штовхає колегу ліктем: фокус, мовляв!

— Чорний котик! — наполягає Ніка. — Загриз чоловічка! Раз — і нема!

Юрба шепотить, хвилюється.

— Що це ще за маячня?! — обурюється генеральний. — Та дайте ж нарешті пройти!

Ярка дивиться на Ніку, а та раптом сміється, показуючи рожеві ясна. Її очі, утім, лишаються серйозними. Такими… такими, що бачили усе на світі. А відтак, не мають чому дивуватись. Ярка відчуває дотик такого всеосяжного страху, якого не відчувала давно, уже дуже давно… І той дивовижно знайомий, цілющий страх несподівано розтискає її зведене риданнями горло.

— Це не маячня, — на повний голос промовляє вона. — Це пророцтво.

Юрба, рівно ж як і камера, обертаються до неї.

— Навіть і дельфійські піфії потребували тлумачень, так же ж, Нестор?

Той киває, трохи заскочений.

— Так от, Ніка сказала чисту правду. Цей чоловік, на ймення Володимир Франк, справді вчинив убивство.