Марина Соколян - Серце гарпії

та не зважаючи більше на розбите коліно, Ярка береться продиратися крізь хащі — мало розуміючи, куди, власне, вона йде. Вона квапиться, настрашена тінями, і шурхотом, і блиском — що то? — невже чиїхось очей? Невчасно пригадується їй собацюра зі страшної казки, отой, з очима-блюдцями, і Ярка заходиться ридати від жаху, боячись — то він, іде за нею, підбирається, аби покусати!

І от, як уже дівчинці бракне сил і відваги, аж готова упасти і кричати, Ярка нарешті видирається на галявину. Світла тут значно більше, надто ж проти вітровалу; від несподіванки Ярка аж припиняє ридати. Галявина достатньо широка, сяйво місячне так і ллється, висвітлюючи пишну траву. Усе тут дихає спокоєм, але не сонним, ні — таким ніби зосередженим, як буває в художника, що завмер над своїм полотном. Ярка спиняється, причарована дивним відчуттям: таке, наче мусила сюди дійти, наче сюди і квапилась… Невже отут і мешкають шукані феї?

Зненацька Ярка чує дивовижний звук — таке, наче хтось неквапно плескає в долоні. Позаду від неї, зверху, праворуч, попереду… Ярчиної щоки торкається ледь-чутний дотик вітру, сполоханого мовби тим химерним звуком. Що ж це таке? Простеживши за рухом та напруживши зір, Ярка врешті бачить: попереду, на вигнутій гілці сидить величезний птах. У пів-Ярки птах! Що ж це? Хіба такі бувають? Заворожена, Ярка підходить ближче.

І тоді темна тінь спалахує вогнями! Величезні — наче блюдця, наче тарелі, наче вежі! — два великих жовтих ока! Світять, немов ліхтарі! Дівчинка завмирає, зустрівши той погляд, напрочуд спокійний, байдужий погляд… такий, що може належати тільки тому, хто звідав усе на світі. Хто знає усе, крім сумніву.

Лише одна довжелезна мить і птах, розправивши величезні крила, важко здіймається у повітря. Але Ярка і далі стоїть нерухомо, несучи у собі відсвіт тих дивовижних нелюдських очей.

А просто за розлогою гілкою блимає раптом блакитний ліхтар. Хтось гукає до неї, кличе… Тато! Сам, наче казковий велетень із блакитною зіркою в долоні! Він вибігає на галявину, кидається до малої, витирає сльози з очей… Проте Ярка уже не плаче. Вона хоче розказати татові про птаха, про те, що відбулося… але не може, не знає як — їй просто бракує потрібних слів.

Цікаво, що вся та пригода невдовзі зітреться з Ярчиної пам’яті. Майже уся. Окрім, може, нічної пітьми та вітру у верховітті.

* * *

Вона зібрала речі ще звечора — не любила робити цього вранці. Неодмінно забудеш те чи інше спросоння, та і ранкова метушня справляє на загал неприємне враження: адже зранку поспішає лише той, хто мусить, чи то радше, змушений це робити. Утім, Ярка дурила себе, і вже вкотре — вибору в неї не було жодного. Тож лишалося хіба тримати фасон і не метушитись.

Невідомо як саме, але скоро усі в селі дізнались про те, що вона розказала Галі. Певно, що з купюрами — мама пророчиці навряд чи була зацікавлена у наглій погибелі такої корисної, як не крути, легенди. Однак, про обставини Ярчиного приїзду, схоже вістівчани таки довідались; і не те, щоби зразу ж нагодилися з вилами, а все ж погляди кидали навскісні, такі, мовби, зверхні — знаємо, мовляв! Не надуриш! І вітатися перестали, всі як один. Ярка і не прагнула спілкування — однаково нічого б тим тепер не досягла. «Не давай нікому влади над собою, — застерігав колись її шеф, — бо влада потребує втілення». І на загал Ярка була із тим згодна. Вона могла б хіба додати: «не давай — всього і надовго», ну та на довго лишатись вона й не наміряється.

Вона уже відчуває себе деінде, мовби мандрівець, який щойно придбав омріяний квиток. От лише на відміну від нього, Ярка й гадки не має, де опиниться невдовзі, і від того почувається привидом — тим, кого насправді немає ніде. А все ж, деякі ритуали іще тримають її порогу — зранку належить випити кави; на денці бляшанки якраз лишається іще на повну кружку.

Накалатавши терпкого каламутного напою, Ярка сідає якраз на приступці, коло зібраного наплічника. Так дивно… вона вже так звикла до цього подвір’я, що й не помічає його порохнявих принад: брукованої доріжки, рядку чорнобривців коло кухні, падалиць у щербатій мисочці… Всього три тижні, а вже почувається тут, як вдома!

Утім подвір’я не таке і порохняве, як було ще, скажімо, позавчора. Нічна злива змила усю ту передчасну сивину, ненадовго втамувавши спрагу рудих бескидів. Уже зараз чутно — спека невдовзі повернеться, але віє іще легенький вітерець, раз-у-раз куйовдячи волосся блаженною остудою.

Гарно було сидіти так, з гарячою кавою в долонях, підставляючи боки прохолодному вітру. Однак, жодна втіха не триває подовгу, і Ярчине кавування перерване тихим, відчайдушним деркотінням мотору — о цій порі звуки летять далеко, і Ярка вже знає: хтось нетутешній невдало розвернувся на Вірній, втрапивши якраз у знаменитий вибій біля колишньої сільради. Ярка гмукає, проте кави не відставляє: відомо ж — останні ковтки найсмачніші.

Аж раптом значно ближче, на Тупиковій лунає інший звук. Підвівши очі, Ярка бачить: дріботить вулицею Білянка, за нею — баба Федора з патичком; і враження таке, що квапляться обоє. Відчувши немовби її погляд, Федора спиняється і пильно зиркає на Ярку. Дивний такий погляд, примружений, неспокійний.

— Ет-те-те-те… — дорікаючи, немовби, промовляє стара, розвертається тут-таки та блискавично ховається за власною хвірткою.

Ярка усміхається мимоволі. Молочко з грушки, певна річ… А де в нас грушки нічийні ростуть — окрім як у шкільному садочку? Того, що поряд із сільрадою?

Далі чекати, втім, уже немає сенсу. Лишивши чашку і наплічник на приступці, Ярка зводиться і прямує на вулицю. Гарно би востаннє глянути на вежу і лиман… Слід обирати прекрасне — надто ж, як ідеться про останній спогад.

За кілька хвилин вона виходить до урвища коло вежі; внизу тихо шумить верболіз, куйовдяться короткі каламутні хвилі. Далі, ген-ген, де глибше, танцює на синій хвилі біла зграя вітрильних човнів: вітер сьогодні, бодай і уривчастий, але цілком сприяє перегонам. Татко любив човни; Ярка пригадує, розказував: під вітрилом можна іти проти вітру, майже проти вітру, значно гірше, як вітер спить… Тоді це здавалося Ярці дивним, тепер же вона знає — цілковита правда, дарма, що зроду не тримала в руках стерна.

Відгукнувшись мовби на те мовчазне замовляння, вітер дмухає їй в лице, майже одночасно з тим позаду лунає шум мотора. Сюди на машині не проїдеш, хіба на ровері, розмірковує Ярка; муситиме підніматись. І певно ж, тутешні сказали