Марина Соколян - Серце гарпії

Він збив журналіста, Артура Потебню, на своєму автомобілі. Чорній машині марки «ягуар». Такий собі чорний котик, так же, Ніка?

— Раз — і нема! — підтверджує пророчиця.

Зачувши таке, генеральний починає реготати вголос.

— Оце таке твоє звинувачення? Невже ти серйозно?

— Серйозно, — киває Ярка. — Адже ж я не мала доказів, окрім розбитої фари. Яку ви, напевне, того ж вечора замінили. Ну і окрім іще одного.

— Якого? — усе ще підсміюючись, цікавиться Франк.

— Свідчення вашої дружини.

— Тобто?

— Ви просили її підтвердити за потреби, що вечеряли з нею з восьмої до десятої. Вона зізналася в цьому, рівно ж як і в тому, що насправді ви вийшли з ресторану «Липський особняк» рівно о пів на восьму.

Франкове обличчя стає абсолютно непроникним, непорушним наче алебастрова маска.

— Розумію… — з показним співчуттям промовляє Ярка, — розумію, як вам мусить бути прикро. Дружина була вашою спільницею у тій давній справі, коли ви фактично відібрали «Делекту» у її компаньйонки. Вона непогано заробила на тому, чи не так? Ви і зараз їй непогано відсипали… Вона повинна би бути вдячною! А тут таке! Побігти за більшим гаманцем, наче проста перекупка!

— Чиїм гаманцем? — ледь чутно питається він.

— Запитайте в неї самі, — пирхає Ярка.

— Ану говори! — люто наказує він, підходячи. — Зараз же!

— Або що? — смикає плечима Ярка. — Уб’єте? Як Артура? Просто тепер, на камеру?

Згадка про камеру вмить його протвережує. Обертається до принишклого натовпу, зневажливо вигинає губи.

— Гадаєш, цього запису досить для звинувачення? — несподівано спокійно мовить Франк. — Та його ніхто ніде й не покаже. Варто мені подзвонити, кому слід.

— Покаже, — зітхає Ярка. — В офісі ОДТРК уже сидять відповідні люди. Справа в тому, що у цієї плівки вже є покупець.

Якусь хвилю Володимир Франк мовчить, роздумуючи. Тоді його брови підскакують.

— Бауман?

Ярка насилу витримує його погляд. Хоча тим поглядом вільно можна було б забивати цвяхи. Витримує — мовчки, хоч і хочеться кричати криком від напруги.

Нарешті Франк усміхається і зітхає.

— Молодець, — поволі мовить він. — Та не гадай, що це так тобі минеться.

Цього разу люди розступаються, коли він рушає до машини. Ярка, приголомшена, наче вціліла у бомбуванні, споглядає його низхідну ходу.

Раптом чиясь тепла долонька хапає її за схололі пальці.

— Не плач, — довірчо каже мала. — В мами є яблучко.

Ярка присідає поряд, обнімаючи Ніку за плечі, ховає обличчя в її волоссі, тоненькому, наче пух.

— Усе буде добре? — питається Галя, підходячи ближче.

Ярка підводить до неї заплакані очі.

— Це залежить він нас, правда?

Галя усміхається, упевнено і трохи люто. Пирхає, проводжаючи поглядом чужинську машину.

— Звичайно. Лише від нас.

Епілог

Цього року осінь видалась напрочуд жовтою — суцільне тобі бароко, аж не проглядає за пишним золотом ніяких інших барв. Навіть солідні, пергаментно-брунатні о такій порі, дуби шикують канарковими шатами, перетворюючи гайочки на величезні ліхтарі, чиє палахке сяйво робить майже непомітним брак сонця на похмурому небосхилі. Попри свої кольорові принди, осінь нині хмарна на загал, сира й дощовита, немовби поклала собі за мету змити зливами всякий спогад про тривалу літню спеку.

От власне й тепер, щойно по черговій мокві, масно сяють баюри та чмакає під ногами неходжене болото — навіть і дошки не перекинуто; ніхто тут, очевидячки, не дбає про зручність гостей. Та по правді, — і дбати вже нікому: ця приміська турбаза просто поволеньки розпадається на цурки, чекаючи на нового власника, який позбудеться скорботних решток і побудує тут суголосний часові ресторан або склад. Поки ж іще дещо лишилося — кілька покорчених халупчин, пару лав коло них, іржаві патички на місці гойдалок та не цілком іще поховані у бадиллі доріжки. Шукати тут, певно що, нічого, окрім хіба прикрих пригод, проте ось продирається стежиною висока худорлява дівчина у гумових чоботях. Взувачка та проста, але не зовсім: її чорний глянець розцяцькований білими черепами та костомахами, що, зважаючи на серйозну міну власниці, створює досить кумедний ефект.

Аж ось мандрівниця спиняється, гмукнувши задоволено; здається, вона врешті надибала те, по що ішла, форсуючи багновища: на одній із вцілілих лав, споглядаючи проросле сухостоєм озерце, сидить дівчина у спортивній курточці, волосся її коротке, розтріпане і таке трохи плямисте на колір. Почувши кроки зайди у модних чоботях, вона розвертається і дещо позірно підкидає брови.

— Катря… — всміхається вона, киваючи на чоботи. — Це що в тебе за костюм? «Смерть грибника»?

Катруся ображено супиться, а тоді все ж таки не втримується і сміється.

— Не забудеш ніяк, авжеж? А в тебе що на голові?

Власниця строкатої шевелюри ніяково проводить долонею по волоссі.

— Це я пофарбувалася під свій власний колір.

— Свій власний?! — форкає чорнява. — Це в сенсі — під рябу кобилу?

— Коні не винні, Катря, — сміється та. — Сідай!

Катруся обережно підходить до лавки і мацає долонею вологе дерево. Тоді, тяжко зітхнувши, дістає з дорожньої сумки мистецький журнал, кладе його на лаву і по тому лише всідається поряд.

— Але ж ти, Ярка, і знаходиш місця… — несхвально мовить вона. — Просто якась тобі Грімпенська трясовина.

— Ти сама визвалася приїхати.

— Так! — сердито відказує Катря. — Боялася, ти знову десь втечеш! Зникнеш на місяць, а мені, значить, відбріхуйся!

— Я не тікала — цього разу, — сумно всміхається Ярка. — Сказала ж тобі, де їду.

— Не сказала нащо!

— Та я і сама не знаю точно… — Ярка озирається на озеро, на руїни туристичних будиночків. — Колись дуже давно ми з батьками тут відпочивали. Турбаза «Затишок», хоч як це нині смішно звучить… Так от, мені здається, що тут сталося щось… щось важливе, от тільки я не годна згадати що.

Катруся гмукає, не повіривши, очевидячки. Позирає зі співчуттям.

— Якісь, може, новини від твого упиря?

Ярка стискає губи і відвертається.

— Останнє, що я чула — він виїхав з країни. Така була умова нового власника.

— Теж результат, хіба ні? — з робленою бадьорістю підхоплює подруга.

Ярка киває. Мовчить. Катря зітхає.

— Ну але принаймні всі знають, що він вчинив. От я навряд чи змогла би… — вона мерзлякувато смикає плечима. — Скажи, Ярка, а коли тобі було найстрашніше?

Подруга обертається до неї, позираючи своїми дивними світло-карими очима. Вона усміхається, але десь на самому денці тих очей — не вичерпаний іще криничний холод.

— А знаєш, в кінці… — легко мовить вона. — Тоді, як сказала Франкові про його дружину. Це ж була вигадка, розумієш? Якби у нас і справді були її свідчення, то нічого іншого уже й не знадобилося б. Якби він тоді здогадався — то все, подруго, капці… Але на щастя,