Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

- За своїм першим коханням?

 Солдат замовк і не відповів дружині.

- Ти ж її кохаєш досі, чи не так? Ти її любив навіть тоді, коли ми були вперше разом? Ти її ніколи не розлюбляв. Яка ж я дура! - заплакала дівчина. - Я була для тебе лише розрадою, розвагою. Твій чоловічий звір просто не витримував. Йому потрібно було когось кохати. А я для тебе виявилась першою-ліпшою здобиччю. Іди геть, мій милий, мій любий... мені лише шкода моїх братів. Ти їм був, як батько, про котрого вони мріяли. Іди.

- Я не можу так вчинити. А як же наші обіцянки перед Богом?

- Не хвилюйся за це.

Вона встала і пішла в хату. За хвилину вона вернулася із вінками.

- Оце тебе стримує?

Жінка солдатова ніжно провела рукою по висохлих ромашкам, наділа свій вінок на голову, цілуючи інший, а тоді зняла перший з голови і розірвала обидва.

- Наше кохання висохло, як і ці ромашки.

- Це не так.

- Не бреши більше. Не бреши ні мені, ні собі. Ми уже не ті, що були раніше.

- Моя сирітко.

- Як я люблю, коли ти мене так називаєш. Моя сирітко!

- Не відганяй мене.

- Іди геть.

- Ні.

- Геть! - закричала вона. - Забирайся геть! Щоб я тебе більше не бачила. Іди до своєї... до свого кохання.

- Пробач мені.

Сказавши останні слова, він пішов повільним ходом у напрямку до моста.

- Не треба тобі було стукати у мої двері, у моє серце, - плакала дівчина.

Солдат, стоячи на мості, прощався із своєю частинкою життя, із тими, кого він любив, але не міг більше наражати на небезпеку. Він вагався чи іти йому додому, де його уже ніхто не чекає, чи вернутися до своєї милої сирітки і просити пробачення на колінах, цілувати її ноги. Його перебороло почуття страху за життя його дружини і дітей.

- Німці їх не пожаліють, якщо знайдуть мене у їх хаті, - говорив солдат. - Через мене вони уб'ють і їх.

Він кинув останній погляд на те місце, де знайшов щастя і, котре він мусить покинути. По його лиці пробігла сльозинка і омила йому стомлене обличчя, стомлене війною, стомлене життям.

Рейси виблискують на сонці, розпечені жарою, вони скриплять при наближенні поїзда. Міст як завжди стоїть мовчазно і непорушно. Хтозна які люди проходили по його горбі, чия кров тут проливалась, чиї каблуки вгрузали у асфальт. Можливо, колись, справді, стояв на цьому мості солдат і роздумував в чию хату постукатися.

- Смачне було морозиво, - каже Марійка.

- І ето ми заради мароженова шлі так далєко? - питається Руслан.

- Ішли прогулятися.

На обличчі Руслана написано, що йому не дуже вже й цікаво від прогулянки в Товсте. Він стомлений від спеки, жари, ледве тягне ноги і тільки мріє, як він дійде додому, окунеться в холод і омиється, освіжиться водою.