Маїра Цибуліна - Сестри назавжди, Маїра Цибуліна

29

Кінець села. Городи вкриті ячменем, житом. Конюшина уже скошена і старанно вплетена в стирту. У цей час безлюдно. Нарід людський відпочиває.

- Куди ти мене ведеш? - запитав солдат.

- Побачиш, коли ми прийдемо, - відповіла дівчина.

- Може ти мене до німців ведеш?

- Ти що таке кажеш? Щоб я тебе німцям здала? Ніколи!

- Я жартую, моя мила.

- Ми уже прийшли.

- Де ми?

- За селом. Бачиш ті ромашки?

- Бачу. Як їх можна не бачити! Їх тут ціле поле.

- Вони будуть нашими обручками.

- Ромашки? А куди ми їх надінемо?

- На голови. Я сплету з них віночки, що слугуватимуть як весільні каблучки. Ти рви квітки, а я буду плести.

- Гаразд.

За двадцять хвилин вінки були готові.

- А тепер що? - спитав наречений.

- Тепер ми готові вінчатися. Стань навпроти мене, лицем до лиця. Спершу я надіну весільний вінок і промовлю святі слова, а потім ти.

- Опісля чого я тебе поцілую?

- І не тільки. Ще ти мене зробиш своєю жінкою, супругою.

- Я готовий.

- Я надіваю цей вінок, як дар божий і як символ нашого кохання. Я віддаю тобі в руки найцінніше, що у мене є - моє життя.

- А я приймаю твій дарунок і віддаю в замін своє життя, найцінніше, що у мене є. І цей вінок буде символом мого кохання, і вірності.

Поцілунок з'єднав їх вуста.

- Моя люба сирітко, ніхто нас не розлучить: ні німці, ні люди, ні смерть. Ми будем завжди разом і помремо в один день.

- Пести мене, цілуй. Я хочу твого кохання.

Опісля щасливих, медових днів щастя не прийшли звичайні будні, як це зазвичай бувало. Солдат з дівчиною далі впивалися п'янкою любов'ю, а їх висохлі весільні вінки висіли коло ікони святої Матері, як знак добробуту і блага у сім'ї.

- Ми найщасливіші у світі. Правда? - запитала дружина солдата.

- І так буде завжди.

- А де ти народився?

- Це далеко звідси. Ти про таке село і не чула.

- А батько у тебе є?

- Є матір старенька.

- А ненько?

- Ненько вмер.

- А брати ...є?

- Є два старші брати і молодша сестра.

- Ти б хотів їх провідати?

- Звичайно. Ще я там залишив своє перше кохання, - промовляючи це, у його очах був смуток, виднівся розпач.

- Милий. Ти мене чуєш? Агов.

- Що?

- Ти ніби десь літаєш. Про що ти думав? Про ту дівку? Про свою першу любов, як ти її називаєш? Ти ж її не любив, так, як мене?

- Ні, - промовив солдат.

- Я знала, що я для тебе усе, - обнімала чоловіка. - Мій милий. Я тебе теж люблю понад усе в світі.

"Шкода, що я тебе не люблю так, як її, - роздумував солдат. - Мені жалко, що ти не вона. Вона не була чиста, мов вода, вільна, як вітер, горда, мов справедливість. У ній цього не було. Так тебе покинути було б легше".

Після півроку постійного страху, що його знайдуть німці, існування для солдата стало мукою. Щодня він себе запевняв, що от-от закінчиться війна, що німці утечуть і він зможе жити вільно, не ховаючись. Та йшли дні, а його надії не справджувалися. Із його обличчя зникла усмішка і його запальний, ніжний погляд перетворився на одноманітний, сумний вираз очей.

- Моя люба супруго, моє, здавалося, щастя буде вічним. А тепер воно приглушене болем.

- Ти нещасливий зі мною?

- Ні, я щасливий.

- Ти мене розлюбив?

- Ні, навіть не це.

- А що ж тоді?

- Я більше не можу ховатися, я втомився від цього. Я не можу вдихнути повітря на цілі груди, не можу зробити те, що я хочу.

- Потерпи, мій милий. Ще трохи і війна закінчиться і німці підуть геть, і тоді ти будеш вільним.

- Коли вона кінчиться? Я мов боягуз тут ховаюся, тремчу, мов ягня, очікуючи вовка.

- Ти не боягуз, не ягня.

- Я гірший боягуза! Не треба було стукатися у твої двері, у твоє життя. Не потрібно було тривожити тобі душу.

- Не кажи так. Щоб я тоді робила без тебе?

- Жила б щасливо.

- Я і живу щасливо.

- Ні, ти нещаслива. Не повністю ти щаслива.

- Чому ти це кажеш? Щоб мені боляче зробити? Щоб мене відштовхнути? Ти хочеш, щоб я тебе вигнала, відпустила тебе до матері, братів?..

- Я справді сумую за домом, за...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍