Емма Донохью - Кімната

— Мені подобається шинка.

Він сміється, а я й не знав, що знову пожартував.

— Мені вона теж подобається. Навіть занадто.

Як може щось подобатися занадто?

На споді валізки я знаходжу маленьких ляльок-маріонеток — плямистого собачку, і пірата, і місяця, і хлопчика з висолопленим язиком. Найбільше мені до душі собачка.

— Джеку, лікар звертається до тебе.

Я скидаю очима на Ма.

— А що тобі тут не дуже подобається? — питає лікар Клей.

— Те, що на мене дивляться люди.

— М-м-м?

Він часто вимовляє цей звук замість слів.

— І ще раптові речі.

— Ранкові речі? Які саме?

— Раптові, — виправляю я його. — Ті, що з’являються дуже-дуже швидко.

— А, я зрозумів. «Світ раптовіший, ніж здається нам».

— Га?

— Вибач. Це рядок з вірша, — каже лікар Клей і усміхається до Ма. — Джеку, а ти можеш розповісти мені, де ти був до лікарні?

Він ніколи не навідувався до Кімнати, і я докладно розповідаю йому про те, що там є, що ми робили день при дні, а Ма підказує, коли я про щось забуваю. Він дістає тягучу масу, що її я бачив у Телевізорі в усіх барвах, і, поки ми розмовляємо, робить з неї кульки й черв’яків.

Я тицяю пальцем у жовту масу. До мого нігтя щось прилипає. Мені не подобається, що він стає жовтим.

— Ти ніколи не отримував пластилін як недільний подарунок? — питає лікар Клей.

— Він швидко висихає, — втручається Ма. — Ви про це ніколи не замислювалися? Навіть якщо покласти його назад у відерце, за якийсь час він однаково покриється твердою плівкою.

— Справді, — відповідає лікар Клей.

— Отому я завжди й просила приносити нам пастелі та олівці, а не фломастери. І полотняні підгузки, і... одне слово, те, чим можна довго користуватися і чого за тиждень не доведеться просити знову.

Лікар Клей киває головою.

— Ми робили борошняне тісто, але воно було біле. — Голос Ма звучить сердито. — Думаєте, якби я мала кольоровий пластилін, то не давала б його Джекові щодня?

Він звертається до Ма на одне з її імен:

— Ніхто не піддає сумніву й не засуджує ваших учинків.

— Норін каже, що як класти в тісто стільки ж солі, скільки й борошна, то воно буде міцнішим. Ви про це знали? Я не знала. Мені й на думку не спадало попросити харчових барвників. Якби мені хоч хто підказав, хай йому чорт...

Ма весь час повторює, що з нею все добре, але з її розмови цього не скажеш. Вони з лікарем говорять про когнітивні порушення, потім роблять дихальні вправи, а я бавлюся маріонетками. Наш час добігає кінця, бо лікареві Клею треба ще погратися з Г’юґо.

— А Г’юґо теж жив у повітці? — питаю я.

Лікар хитає головою.

— А що з ним сталося?

— У кожного своя історія.

Повернувшись до своєї кімнати, ми з Ма лягаємо в ліжко, і я напиваюся моні. Через кондиціонер Ма пахне зовсім по-іншому, занадто шовковисто.

* * *

Навіть подрімавши, я відчуваю себе стомленим. З носа тече, і з очей також, ніби вони тануть зсередини. Ма каже, що я підхопив свою першу застуду, от і все.

— Але ж я носив маску.

— Однак мікроби таки потрапили в твій організм. І я, певно, теж завтра захворію, заразившись від тебе.

Я плачу:

— Ми ж іще не награлися.

Ма обіймає мене.

— Я не хочу ще повертатися на Небеса.

— Мій солоденький, — так Ма мене ніколи не називала, — усе гаразд. Якщо ми захворіли, лікарі нас вилікують.

— Я цього хочу.

— Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб лікар Клей вилікував мене негайно.

— Ну, він не лікує застуду, — жує губу Ма. — Але за кілька днів вона сама мине, обіцяю. Гей, а хочеш, я навчу тебе сякатися?

Після чотирьох спроб я нарешті висякую всі соплі в паперову хустинку, і Ма плескає в долоні.

Норін приносить нам обід: суп, кебаб і рис — не справжній, а той, що зветься квіноа. Після обіду ми їмо фруктовий салат, і я намагаюся визначити, з якої садовини його зроблено. Тут є яблуко й апельсин, а з невідомих фруктів — ананас, манго, чорниці, ківі й кавун. Отже, два фрукти я вгадую, а п’ять — ні. Це мінус три. Бананів тут немає.

Мені хочеться знову побачити рибок, тому ми спускаємося в кімнату, що зветься приймальня. Всі рибки вкриті смугами.

— Вони що, хворі?

— Чому ти так гадаєш? На вигляд вони дуже живкі, — каже Ма. — Надто оця у водоростях — велика, напринджена.

— Ні, чи все гаразд у них з головою? Вони не божевільні?

Ма сміється:

— Ні, не думаю.

— А може, їм закортіло тут трішки відпочити, бо вони знамениті?

— Насправді вони народилися в цьому акваріумі, — каже жінка на ім’я Пілар.

Я здригаюся, бо не помітив, як вона підступила до нас.

— Чому?

Пілар усміхнено дивиться на мене.

— Га?

— Чому вони тут?

— Щоб ми на них дивилися, мабуть. Вони ж гарненькі?

— Ходімо, Джеку, — каже Ма. — Я впевнена, що в Пілар багато роботи.

У Зовні весь час упереміш. Ма постійно говорить мені «повільніше, Джеку», або «постривай», або «закінчуй хутчіш», або «поспішай, Джеку» і часто вимовляє моє ім’я, щоб я знав, що вона звертається саме до мене, а не до когось іншого. Я насилу можу зрозуміти, котра година. Годинники всюди, але з кінчастими стрілками, і я не знаю, в чому тут секрет. Нашого Годинника зі світляними цифрами тут немає, тому мені раз по раз доводиться перепитувати Ма, а вона втомлюється від моїх запитань.

— Ти знаєш, котра година? Час іти гуляти.

Я не хочу гуляти, але вона безперестанку пропонує:

— Спробуймо, тільки спробуймо. Просто зараз, чом би й ні?

Ну, по-перше, мені доведеться знову взувати черевики. Крім того, нам треба буде надіти куртки й шапки, а ще помастити обличчя під масками й руки якоюсь липкою сумішшю, щоб сонце не спалило нашу шкіру, адже ми весь час жили в Кімнаті. З нами йдуть лікар Клей і Норін, без крутих окулярів та інших речей.

Надвір нам доведеться вийти не через звичайні двері, а немов через шлюз зорельота. Ма