Емма Донохью - Кімната

чи переїдемо куди-інде в Зовні? Наприклад, до якогось будинку з гамаком. Хоч переїхати до мого справжнього Дідуся, що оселився в Австралії, не вдасться, бо це дуже-дуже далеко звідси.

— Ма?

Вона крекче:

— Джеку, я щойно задрімала...

— Скільки ми тут?

— Лише двадцять чотири години. Тобі просто здається, що довше.

— Ні, я про... Скільки ми тут ще пробудемо? Скільки днів і ночей?

— Цього я не знаю.

Але ж Ма завжди все знає.

— Скажи мені.

— Ш-ш-ш.

— Ну, скажи, скільки?

— Ще трохи, — мовить вона. — А тепер цить! Не забувай, що поруч інші люди і ми заважаємо їм спати.

Я не бачу ніяких інших людей, проте вони, звісно ж, існують — ті, що були в їдальні. У нашій Кімнаті я ніколи нікому не заважав. Хіба тільки Ма, коли в неї сильно болів Зубчик. Вона каже, що люди лежать тут, у Камберленді, бо мають проблеми з головою, але зовсім невеличкі. Комусь погано спиться з неспокою чи зовсім не їсться. Хтось із хвилювання надто часто миє руки, хоч я й не знаю, як можна це робити надто часто. Деякі з них ударилися об щось головою і тепер не пам’ятають себе, а дехто весь час сумує і навіть чомусь ріже собі руки ножем. Лікарі, медсестри, Пілар і прибиральники-невидимці — не хворі: вони тут для того, щоб допомагати хворим. Я і Ма теж не хворі. Ми тут просто відпочиваємо, а ще не хочемо, щоб за нами полювали папараці — ці стерв’ятники з камерами та мікрофонами. Ми ж тепер стали знаменитими, як репери, але вийшло це зовсім випадково. Ма каже, що нам потрібна допомога, щоб розібратися в усяких речах. Однак, у яких саме, я не знаю.

Я засуваю руку під подушку, щоб дізнатися, чи обернувся Зубчик на гроші. Гадаю, фея не знає, де наша клініка.

— Ма?

— Що?

— А ми тут замкнені?

— Ні! — мало не гарчить вона. — Звісно ж, ні. А що, тобі тут не подобається?

— Я хочу знати, чи нам тут доведеться жити завжди?

— Ні-ні, ми тепер вільні, наче птахи.

Я гадав, що всі прикрощі сталися вчора, аж сьогодні їх багато більше.

Я насилу видавив із себе какавельку: мій пузик не звик до такого надміру їжі.

Нам не треба прати своїх простирадл у душі, бо це теж роблять прибиральники-невидимці.

Ма пише щось у записнику. Його дав їй лікар Клей для домашніх завдань. Я думав, що домашні завдання бувають тільки в дітей, які ходять до школи. Але Ма каже, що клініка — то несправжній дім і що зрештою всі повертаються звідси до своїх осель.

Я ненавиджу свою маску, бо не можу крізь неї дихати, хоч Ма запевняє, що таки можу.

Ми снідаємо в їдальні — це приміщення, де тільки їдять. Люди, що живуть у Зовні, полюбляють робити все в різних кімнатах. Я пам’ятаю, що треба бути чемним, — це коли люди бояться розсердити інших людей. Я кажу:

— Будь ласка, не могли б ви принести мені ще млинців?

Жінка у фартусі вигукує:

— Таж він просто цяця!

Я зовсім не цяця, але Ма шепоче мені, що я дуже сподобався цій жінці, тому вона мене так назвала.

Я куштую сироп. Він дуже-дуже солодкий, тож я випиваю всю пляшечку, перш ніж Ма встигає мене зупинити. Вона каже, що сиропом треба поливати млинці, хоч, як на мене, це огидно.

До Ма підходять люди з глечиками і пропонують налити їй кави, але вона відмовляється. Я з’їдаю так багато шматочків шинки, що гублю їм лік. Коли я дякую малому Ісусові, люди витріщаються на мене, бо, мабуть, у Зовні про нього й не чули.

Ма каже, що коли людина поводиться смішно, весь час, наприклад, мурмочучи, як отой високий хлопець на ім’я Г’юґо зі шматочками металу на обличчі, чи безперестанку чухаючи собі шию, як пані Ґарбер, то сміятися вголос не личить. Можна тільки в душі, якщо вже несила стриматися.

Я не знаю, коли пролунає той чи той звук, і повсякчас здригаюся. Здебільшого я взагалі не можу зрозуміти, звідки долинають ті всі звуки — чи то зовсім тоненькі, наче комариний писк, чи ті, що аж б’ють у голову. І хоч усі навколо говорять дуже голосно, Ма постійно торочить мені, щоб я не кричав, бо, мовляв, заважаю іншим. Та найчастіше, коли я говорю, люди мене просто не чують.

Ма питає:

— А де твої черевики?

Ми повертаємося і знаходимо їх у їдальні під столом. В одному з них лежить шматочок шинки, і я кладу його в рота.

— Там же мікроби! — каже Ма.

Я несу свої черевики за липкі стрічки. Ма каже, щоб я їх узув.

— Мені від них болять ноги.

— Хіба вони на тебе малі?

— Вони дуже важкі.

— Я знаю, що ти не звик носити взуття, але не можна весь час ходити в шкарпетках. Ану ж наступиш на щось гостре?

— Не наступлю, обіцяю.

Ма чекає, поки я взую черевики. Ми в коридорі, однак не в тому, що нагорі; у клініці багато всяких коридорів. Не пам’ятаю, щоб ми тут ходили раніше. Невже ми заблукали?

Ма дивиться в нове вікно.

— Сьогодні можна піти надвір і подивитися на дерева чи навіть на квіти.

— Ні.

— Джеку...

— Я хотів сказати «ні, дякую».

— Нам треба дихати свіжим повітрям!

Мені до вподоби повітря в палаті номер сім, куди відводить нас Норін. У наше вікно ми бачимо, як під’їздять і від’їздять машини, а ще голубів і часом кота.

Згодом ми йдемо грати з лікарем Клеєм в іншу кімнату, де на підлозі лежить килим з довгою ворсою. Він зовсім не такий, як наш Килим, плаский і розмальований зиґзаґами. Цікаво, чи нудьгує він без нас і чи досі лежить у кузові вантажівки у в’язниці?

Ма показує лікареві Клею свою домашню роботу, і вони знову обговорюють не дуже цікаві речі на зразок деперсоналізації або жамев’ю. Потім я допомагаю лікареві Клею розпакувати валізку з іграшками. Це надзвичайно круто! Він розмовляє зі мною через мобільний телефон — не через справжній, а через іграшковий.

— Радий чути твій голос, Джеку. Я оце в клініці. А ти де?

Я беру пластмасового банана і промовляю в нього:

— Я теж.

— Який збіг! І тобі