Емма Донохью - Кімната

Вони базікають без угаву. Я заглядаю під свій протибольовий пластир: чи не збирається, бува, мій палець відвалитися? Червоні цятки стали вже шорсткими.

До кімнати вдирається повітря. У двері заглядає чиєсь заросле бородою обличчя; волосся росте на щоках, підборідді й навіть під носом, а от на голові його немає.

— Я сказала медсестрі, щоб нас не турбували, — каже Ма.

— Власне, це Лео, — мовить Бабця.

— Привіт, — каже він, ворушачи пальцями.

— А хто такий Лео? — без жарту запитує Ма.

— Йому велено сидіти в коридорі.

— Но проблемо, — каже Лео і зникає.

— А де Татусь? — питає Ма.

— Він тепер живе в Канберрі, але скоро прилетить сюди, — відповідає Бабця. — Багато що змінилося, дорогенька.

— У Канберрі?

— Ой, моя квіточко, мабуть, для тебе на сьогодні досить новин...

Виявляється, цей волохань Лео зовсім не мій дідусь, а справжній Дідусь поїхав жити в Австралію, думаючи, що моя Ма померла. Він навіть справив їй похорон. Бабця дуже розсердилася на нього за це, бо ніколи не переставала сподіватися. Вона завжди твердила, що їхня дорога донечка мала, певно, причини, щоб зникнути, і одного прекрасного дня все-таки дасть про себе знати.

Ма зачудовано дивиться на неї:

— Одного прекрасного дня?

— Так, а хіба цей день не прекрасний? — махає Бабця рукою в бік вікна.

— І які ж то причини?..

— О, ми сушили собі над цим голову. Соціальний працівник сказав, що твої однолітки часто тікають з дому від нудьги або через наркотики. Я перевернула всю твою кімнату...

— Але ж у мене в школі середній бал був три і сім!

— Так, ти була наша гордість і радість.

— Мене схопили просто на вулиці.

— Тепер я це вже знаю. Ми розвісили плакати по всьому місту, Павло створив веб-сайт. Поліція допитала всіх, хто знав тебе в коледжі й у школі, намагаючись з’ясувати, з ким ще ти могла спілкуватися без нашого відома. Я весь час гадала, що коли-небудь зустріну тебе, і це було нестерпно, — розповідає Бабця. — Зупинялася біля дівчат і сурмила в ріжок, та, коли вони оберталися, я бачила, що тебе серед них немає. На твій день народження я завжди пекла твій улюблений шоколадний торт — ану ж ти надумаєш заскочити додому? Пам’ятаєш той мій шоколадний торт з бананами?

Ма киває. Сльози безупинно течуть по її обличчю.

— Я не могла спати без пігулок. Я про тебе нічого не знала, і це гризло мене зсередини. Щодо твого брата це було несправедливо. Ти знаєш, — а втім, звідки тобі знати? — що Павло має донечку? Їй майже три рочки, і вона вже привчена ходити на горщик. Дружина в нього дуже мила, працює радіологом.

Вони все розмовляють і розмовляють безперестанку, аж вуха мені вже болять. Нарешті приходить Норін з пігулками для нас і склянкою соку, тільки не апельсинового, а яблучного. Це найсмачніший сік, що я коли-небудь пив!

Бабця збирається йти додому. Цікаво, чи спить вона в гамаку?

— Чи можна мені?.. Чи може Лео заскочити на хвильку, щоб познайомитися з вами? — питає вона, стоячи біля дверей.

Ма мовчить, а потім озивається:

— Може, іншим разом.

— Як хочеш. Лікарі кажуть, що не треба поспішати.

— Поспішати з чим?

— З усім. — Бабця повертається до мене: — Отже, Джеку. Ти знаєш слово «до побачення»?

— Я, власне, вже всі слова знаю, — відповідаю я.

Вона довго сміється, а тоді цьомає собі руку і дмухає на мене:

— Лови!

Гадаю, Бабця хоче погратися зі мною. Хоче, щоб я зловив поцілунок, і я ловлю. Вона дуже рада і знову заливається сльозами.

— Чому вона засміялася, коли я сказав їй, що знаю всі слова? Я ж не жартував, — питаю я Ма згодом.

— Ет, не звертай уваги. Розсмішив, от і добре.

О шостій дванадцять Норін приносить нам ще одну тацю — це наша вечеря. Ми можемо вечеряти й о п’ятій з гаком, і о шостій з гаком, і навіть о сьомій з гаком, як каже Ма. Нам принесли щось зелене і хрустке, воно зветься рукола і на смак надто гостре. Мені подобається картопля з хрусткою скоринкою і м’ясо зі смужками на ньому. А от у хлібі трапляються якісь шматочки, що дряпають мені горло. Я намагаюся виколупати їх, але тоді в хлібі зостаються дірки, і Ма каже, щоб я припинив. А ще на таці є полуниці, і смак у них, як каже Ма, просто райський. Звідки вона знає, як годують у раю? Ми не годні спожити всього. Ма каже, що більшість людей постійно об’їдаються, тож ми можемо з’їсти тільки вподобане, а решту залишити.

Моя найулюбленіша річ у Зовні — вікно. Воно весь час різне. Он пролітає птаха — я не знаю яка. Тіні знову довгі, моя тягнеться через усю кімнату й заповзає на зелену стіну. Я споглядаю, як поволі-волі опускається обличчя Бога, стаючи дедалі помаранчевішим, і як хмари виграють усіма барвами. Згодом на небі зостаються самі смужки, а темрява підкрадається так тихо, що я помічаю її аж тоді, коли надворі вже споночіло.

Ми з Ма всю ніч штовхаємо одне одного ногами. Прокинувшись утретє, я шкодую, що зі мною немає Джипа й Дистанційки.

У нашій Кімнаті тепер ніхто не живе — тільки речі. Вони стоять нерухомо, припадаючи пилом, адже ми з Ма нині в клініці, а Старий Нік у в’язниці. Тепер хай сам поживе під замком.

Я згадую, що на мені піжама з астронавтами. Я торкаюся крізь одяг своєї ноги, але мені здається, що вона якась чужа. Всі наші речі замкнено в Кімнаті, крім моєї футболки, яку Ма викинула на сміття вже тут, у клініці. До речі, тієї футболки в смітниці вже нема — я перевіряв перед сном; очевидно, її забрав прибиральник. Ма каже, що прибиральники — це люди, що за всіма прибирають. Гадаю, то невидимці, подібні до ельфів. Як мені хочеться, щоб прибиральник приніс назад мою стару футболку, однак я знаю, що Ма знову дуже розсердиться.

Нам доведеться тепер жити у світі, ми ніколи не повернемося до Кімнати, і Ма каже, що я мушу радіти цьому. Я не знаю, чому нам не можна повертатися туди бодай для сну. Цікаво, ми назавжди залишимося в клініці