В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

– Золоті слова, – кивнув Марченко. – Підтримую.

– О’кей, – протягнув руку Богдан, – до завтра. Треба відпочити. Накрутився за сьогодні.

– Може, я б усе ж таки пішов? – відповідаючи на потиск, запитав Ігор.

– Не треба. Їдь. Пізно вже. Поки машину поставиш. Те… Се… А я швиденько піднімуся. Душ. І – спатки…

– Ну, дивися…

– Бувай.

Лисиця грюкнув дверцятами. Вийшло сильніше, ніж треба. Хоч і професіонал. Але… Нічого. Він більше не буде.

Ігор моргнув фарами й рушив. Лисиця став підніматися сходами. Назустріч пройшла знайома пара. «Пом’ятий костюм» (він) і «штани-обтяжечка» (вона). Погляд прикипів до неї.

«Щось ви швидко, – подумав. – Нічо-о-о-ого не зрозуміло. Розрив шаблону».

Утомлено дочвалав до розцяцькованої рецепції, над якою великі букви складалися в назву. Сьогодні «керує» симпатична шатенка. Ого! Очі ніби в героїні диснеївських мультиків про схід. Шикарні. Обережніше з ними. Бо на серці опіки залишаться. А зараз його треба берегти. Для Олени. Та й узагалі…

Узяв ключ. Подякував. І навіть комплімента не сказав. Точно втома. Швидше «додому».

Знайомим маршрутом посунув до ліфта. Ноги ледве тримали. Находився-настоявся на них. Гули, наче високовольтні стовпи. І вухо прикладати не треба, щоб почути. Справді заморився. Ніби в каменоломні зміну «відтрубив». Десь так… Швидше б до ліжка. Та під ковдру. І заховатись. Від утоми. Від думок. Від усього світу. На кілька щасливих годин. Таких солодких… Шкода, що коротких. І плисти… плисти… плисти… Навіть не капітаном корабля. Простим рядовим матросом…

Ліфт зупинився і, відчинившись, заклично застиг. Професор на автоматі зробив крок усередину. Так. Кнопка номер «чотири». Ось вона. Натиснув. Двері подумки порахували до трьох і зачинились. Почалося піднімання. Повільне. Скрипуче. З кількома смиками…

«Хоч би доїхати, – захвилювався. І трохи відігнав сон. – Бо ще застрягну… Кукурікай тоді до ранку. І не поспиш…»

Але чудо допотопної техніки витримало. Відкректавши й відвивши. І коротка подорож минула без пригод. Чудовий шанс для дяки Богу. Ще один.

Ліфт випустив «тимчасового в’язня» й далі поніс нелегку службу. До якої випущеному одразу стало байдуже. Він рушив килимовою доріжкою. Іти м’яко. Приємно. Ніби на церемонії нагородження. І крокуєш зараз, щоб прийняти з рук суперзірки зароблений чесно приз. Хоча сон – найцінніша нагорода. І не треба ніякої суперзірки. Просто впасти б у ліжко. Після душу.

Лисицин номер – у «закапелку». Треба повернути ліворуч, і там – треті двері. З цифрою «421». Повернув.

Ого! Не все так просто. У кінці закалпелкового коридорчика – два «типи». Раніше тут їх ніколи не бачив. І хоч із сусідами не знайомився, декого зустрічав, коли ті виходили «від себе» чи заходили туди. Ці ж – не вони. Новачки???

Побачивши Богдана, «типи» ожили й рушили назустріч.

«А чи не друзячки це мого щирого друга Колесниченка? – промайнуло в голові. – Воскреслі мешканці чорного позашляховика?»

Насторожився.

А «типи» вже й поруч.

– Добрий вечір! – сказав «нижчий», з нахабним фейсом під чорною бейсболкою з ієрогліфами.

– І вам добрий вечір, – спокійно відповів Богдан, інстинктивно доторкнувшись крізь шкіру сумки до «шмайсера». – Хоча вже майже ніч.

– Можливо, – зауважив нахабнофейсий. – Ви ж Богдан Лисиця? Кореспондент газети «Презумпція»?

– Так, – відповів професор, уже звиклий до цього несподіваного кореспондентства.

– У нас є для вас деяка інформація, – почала говорити тихіше голова в чорній бейсболці. – Це для вас дуже важливо.

– Інфа конфіденційна, – вступив до розмови «вищий», з коротким волоссям і вистриженими борознами на рівні скронь. Стильний чювачьок!

– Звідки ви знаєте, що для мене важливе? – логічно поцікавився кореспондент «Презумпції», гайнувши у розвідку. Такі несподівані зустрічі не завжди «подарунок долі». Треба з ними обережно. Обережність узагалі ніколи не шкодить. А серед ночі та ще й із двома незнайомими «благодійниками»… Точно бабла хлопці «рубонути» захотіли. Ану ж?

– Ми багато про що знаємо, – знову видав стильний чювачьок.

– Ви з ЦРУ чи Моссаду? – не втримався професор.

– Із ФСБ, – гигикнув нахабнофейсий.

– Там теж мною і тим, що я тут роблю, цікавляться? – далі гнув своє Лисиця.

– Там цікавляться багато чим, – повідомив стильний чювачьок, хоча це Богдан знав і без підказок.

– А я подумав, що ви – «янголи інформації», – штрикнув Лисиця. – Спустилися на землю, щоб мені допомогти.

– Майже вгадали, – поставив крапку «нижчий».

– А якщо серйозно? – пришпилив співрозмовників до стіни Богдан.

– Ви ж ведете своє розслідування вбивства Кречета? – показав нахабнофейсий, що він і справді не вуличний гопник. Хоч на вигляд…

Лисиця усміхнувся. Утомлено й невиразно. Явно не для фото на обкладинку глянцю. Та й фоткати його цих двоє навряд чи збирались.

– «Розслідую» – це дуже круто сказано, – протиснув усмішку крізь серйозність професор. – Так… цікавлюся…

– То ми не помилилися? – поспішав одержати запевнення «вищий».

– Хтозна, – позбавив його цієї насолоди Богдан.

– Ми б хотіли зайти, – ще тихіше сказав «нижчий». – Не хочемо світитися. Не дуже в тему, щоб нас тут попалили. Трохи проблемно.

«Логічно, але страшнувато, – подумав Богдан. – Бачиш їх уперше. Хто вони – не знаєш. Що в голові – тим більше. Та й двоє їх. Ти – сам. А раптом це й справді від Колесниченка? Але… Якщо в них точно цінна інфа? І вона допоможе. Чи навіть – серйозно допоможе?.. Ризикнути? Бо шампанського не пити… Навіть не нюхати… Зайти до номера – небезпечно. Не зайти – інфа зірветься з гачка, наче карась жирний… Що ж робити? Ризикнути? Але ж їх двоє. І невідомо, що за перці. У номері їм зручніше. Без “шуму і пилі”? А якщо й справді знають таке… О’кей. Заходимо до номера, а я непомітно дістаю “пістоля”… Ха! Легко сказати. А як зробити? Думай!..»

«Майже гості» свердлили нерішучого господаря допитливими очима. Стало незатишно. Подивився в одні очі… В інші… Що за ними? Як там у душах? Світла світлість чи темна темнота? Але – нічого не розгледів. Якби лампочка яскравіша…

– Думай швидше! – став підганяти «нижчий», забувши, що на брудершафт ще не пили.

– Не хочеш, ми підемо, – під’юджував «вищий». – Не ти один цій інфі зрадієш.

– А чому ви обрали саме мене? – вдарив «у десятку» професор.

– Ну, ти ж із Києва? – мовив нахабнофейсий.

– Із Києва, – підтвердив Богдан. – Далі що?

– До Києва долетить – заворушаться.

– Хочеться, щоб баклана[100] того козломордого знайшли, – щиро сказав «вищий». – Креч був непоганим «штрихом». Шкода його.

– Добре, – несміливо повідомив професор. – Заходьте.

Він загнав ключ, двічі провернув, натиснув ручку – і двері легко відчинилися.

– Прошу! – показав рукою хазяїн, хоч і так усі розуміли, «що», «де» і «як».

«Майже гості» стали справді гостями. Хоч і не зовсім проханими. Лисиця зайшов слідом. Поклав на тумбочку ключ. Той голосно цокнув. У серці відгукнулося тривогою.

– Сідайте, – махнув у бік стільців. – Я тільки руки помию.

Візитери сіли. Але з господаря очей не зводили. Як і він із них. Настороженість зависла між двома полюсами.

Лисиця пішов у душ. Із сумкою. Замкнувся. Подивився в дзеркало. Тривогу вже видно й на обличчі. Підморгнув йому. Помив руки. Витер рушником. Дістав «шмайсера». Підготував. Бо випадки бувають усякими. Так спокійніше. Хоч і не набагато. І хай це буде параноєю. Аніж потім мерзнути в морзі як клієнт.

«Що ж, якщо при найгірших варіантах у “клієнтів” не бойові, розмова вийде приємна. Запам’ятають надовго. Або я. Якщо ж бойові… Мені ніхто не позаздрить. Ні по-білому, ні по-чорному. Але задню вмикати вже пізно».

Запхнув «пістоля» за пояс іззаду. Прикрив сорочкою. Можна. Відчинив двері і…

«Нижчий» з розгону залетів, тримаючи напоготові ніж. Почалася інша реальність. Час пішов на мілісекунди. У битву вступили інстинкти.

Лисиця встиг ухопити його за «правильну» руку. «Гість», хоч, імовірно, й не чекав цього, все одно почав тиснути. І робив це нахабно. Зі знанням справи. Ого! Так довго ліва професорова рука не протримається. Права ж борюкалася із шуйцею нападника. Там теж було непереливки. І мілісекунди працювали проти Лисиці. Відчуття цього швидко посилювалось. Починалась легенька паніка. Але… вихід таки знайшовся. Допоміг зріст. Богдан