В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

– А коли ми побачимось? – невпевнено поцікавився професор.

– Я передзвоню. Трохи зайнята.

– Добре, – здався Богдан, хоч вибору в нього й не було. Але різонуло по серцю боляче. А туди ж зараз ніби поверталася душа. Дідько. Настрій знов упав «нижче нульової позначки». І Лисиця побрів далі, навіть не знаючи, куди йде.

Через кілька хвилин назустріч, узявшись за руки, гамірливими парами йшли, певно, першокласники. Восени від «клієнтів» дитячого садочка вони відрізняються не дуже. Хіба що важкими яскравими ранцями за плечима.

Згадався хлопчик – сусід Приймака. Як вони там? І малий сусід. І сам Приймак. Хлопчик, певно, вчить уроки. А Приймак чіпляється за життя. Нехай обом усе вдасться.

А цікаво хлопчик назвав тоді Мордовцева. Точно Шрек. А, до речі, цікаво, як там свинячий кілер зараз поживає? Кайфує, що всіх обіграв? Чи ні сном ні духом про те, як тут довкола нього воду пінять?..

Дідько! Зачепився за асфальтовий горбик. Мало не піддався гравітації. Але таки втримався. Треба обережніше. І під ноги дивитися, і перед собою. А інколи – й обабіч. Бо знову забув про очі. І все – ніби в тумані. А очі ж – не фари протитуманні. Відігнав пелену. З розбитим носом для Олени будеш не таким привабливим. Та й не тільки для неї.

Подивився «вперед по курсу». Побачив самотньо припарковану праворуч «калину». А поряд – кафе «Колесо». Машина біля «Колеса». Логічно. У Колесниченка теж «калина». Точніше – у Ката. Гм… Точне поганяло. Краще й не придумаєш. Є в ньому щось від ката. Відчувається холод могильний… Лякає він чи говорить серйозно? Побачимо…

Зробив ще два кроки і справді побачив…

З кафе вийшов… «Алігатор». У формі. За ним з’явилася… Олена. Теж у формі. Лисиця завмер.

«Калина» блимнула поворотниками, й майор відчинив передні праві дверцята. Олена акуратно сіла. Колесниченко теж завантажив себе, і машина почала розвертатися через подвійну осьову.

Лисицю вдарило струмом. За три секунди вони проїдуть якраз біля нього! Думка спрацювала швидше. І він різко розвернувся до тютюнового кіоску. Лише б зі спини не впізнали.

Назви з вітрини читалися самі: сигарети «Parliament Aqua», «Winston», «LM», «Presiedent», «Rothmans», «Monte Carlo», тютюн для люльок «Bjarne’s», «Clan Aromatic», «Corsair», «Holland House», «Mac Baren», «Ilsted Golden Flake», «Alsbo», тютюн для кальяну «Al Ganga Ice», «Al Arab», сигари «Cohiba Siglo», «Bolivar Coronas», «Montecristo», «San Cristobal». Дурня якась! Ці назви ні про що йому не говорили. Просто читав і повторював мовчки на автоматі. Вразили ціни. Це ж так дорого! Гм… Недешеве задоволення. Чи, швидше, шкода. Але кожен це вирішує сам.

У скло побачив (а ще й почув), як позаду пролетіла «калина», і напруга почала спадати. Хух! Пронесло! Але… Така, значить, у неї робота? Де, а головне – з ким? Ось так, виходить, усе просто. Ось так. І правильно ти робив, що ніколи нікому не вірив. А тут узяв і розслабився. А дарма. Життя помилок не пробачає. Жорстоке воно. Хоча… У цьому і є його справедливість. Інакше з нами ж і не можна. На голову сядемо. Йому. І один одному. Так що – респект! Не забуваєш. І по голові обухом нагадуєш вчасно.

Машина проїхала, але професор і далі стояв обличчям до кіоску. Небезпека минула, а ступор не минав. Як таке могло статися? Вони вдвох їздили в кафе? Але ж Олена сказала, що вона на роботі. Правда, коли відповідала, зробила це невпевнено. Вигадувала відмазку на ходу? Бо застукав на гарячому? Ось так… Гра за дві команди? Які б’ються за чемпіонство… А ти думав… Секс-символ недороблений. Упіймав облизня? Ха! Ти просто іграшка. Ще одна. Не більше. І викинуть тебе, коли набриднеш. Але ж поки не викинули. І наче ніяких натяків. Чи це тільки питання часу? А може, вже й пішов зворотний відлік. І витончений пальчик уже потягнувся до червоної кнопки «старт».

– Брати щось будете? – висмикнув Лисицю з роздумів низький жіночий голос. Чи високий чоловічий? Відповісти на це питання було складно. Ліворуч стояла (чи стояв) хтось-невідомо-хто. Зачіска ніби жіноча, але не довга. Чорне волосся зачесане назад. Решта ж – як від чоловіка. І «гайки» в обох вухах. – Бо я закриваюсь. Шаурми піду пожую.

– Га? – прокинувся Богдан.

– Закриваю я, – голосніше сказав «гермафродит» для цього глухого бовдура. – Брати щось будете?

– А… Ні, не буду. Дякую!

– Шо мені з твого «дякую», – почала бурчати під ніс жінка-чоловік, замикаючи мікромаркет. Не припиняючи бурмотіння, створіння перейшло дорогу й почимчикувало до кіоску з красномовною назвою, від якого йшли слиноковтальні аромати.

Богдан на автопілоті провів поглядом зголоднілого «гермафродита» й рушив далі. Куди? Не знав. Просто далі. Бо далі – це зараз його єдина мета.

Розділ 23. Янголи інфи

Минуло кілька днів. Розслідування й досі практично тупцювало на місці. Ніби хто не те що палицю – колоду вставив у кожне з чотирьох коліс. Якщо в чомусь і був прогрес, так це у Лисициних стосунках з Оленою. Хоч спочатку й горів від ревнощів. Хоч і хотів сказати, що бачив її в не дуже приємній йому компанії. Але спочатку вольовим зусиллям стримався, а потім усе швидко погасло. І тепер тут, слава Господу, все просто фантастично. І це подобалося. Від цього розпирало груди. Виростали крила. Покращувався сон. І апетит.

Богдан не забував дякувати Долі за таке несподіване й солодке знайомство. Якби не дядя Ко, нидів би зараз пан ожурналістений професор над «матеріалами справи», яка не хотіла розкриватися. Не хотіла – і все. Наче пороблено. І хоч у напарниках тут опинився чудовий Ігор Марченко (ще одна дяка Долі), з місця майже не зрушили. І якби не було у Богдановому житті Олени, її потрібно було б вигадати. Виліпити з тіста чи пожертвувати на це своє ребро. Або ж – позичити у слона бивні. І – старанно витесати[98] з них. Лише тоді його донецьке життя одержало б сенс. Тут майже як у пісні: не щастить у… гм… чомусь там серйозному, пощастить у коханні. Але це краще, ніж повний капець скрізь. За це випито зеленого чаю стільки, що час би вже фартові поглянути й на вбивство Кречета. Час. Однозначно…

Утомлений Ігор разом із таким же Лисицею в передвечірніх сутінках під’їхали до готелю. Той ділився м’яким світлом зі світом, розсіваючи разом ілюзію домашнього затишку. Ну, домашнього – це гучно сказано. Але сякий-такий спокій і дах над головою одержати можна.

До входу наближалася парочка. Він – кругленький пузань у пом’ятому на спині кремовому костюмі. Вона – брюнетка з довгим волоссям, у світлій блузці і темних штанях, що ефектно обтягували її від талії й нижче. Їм назустріч вийшов з дверей явно метросексуал. Лисиці він здався схожим на Деніела Крейґа[99]. Інтуїція підказувала, що той так упевнено прямував до таксі. Червона «Деу Нексія» стояла метрів за десять позаду Марченкової «лачетті». Водій – патлатий і сивий, що ніби намагався залишитися в хіпацьких сімдесятих, забувши про підступність старості, – димів цигаркою, спершись на ліві пасажирські двері. Майже двійник Джеймса Бонда зараз застрибне і – гайда кудись! Е-ге-гей! У пошуках іще однієї нічної пригоди.

– Ходімо? – подивився на Лисицю Ігор. Через Колесниченкові погрози й настійливу пораду Термінатора він не залишав Богдана самого. Намагався постійно бути поруч. Хіба тільки спати їздив додому. Та й чорний позашляховик, так доречно перетворений «фольксом» на купу заліза, теж нічого приємного не віщував. – Проведу до самих дверей. Як учора.

– До ранку залишитися не хочеш? – підморгнув Богдан.

– Ну, ми ще не настільки близько знайомі, – удавано збентежився донкор.

– Отож, – штовхнув його в плече професор, а потім уже серйозно додав: – Це ж готель. І люди скрізь. Дурниці.

– Хтозна, що там у головах квадратних наварилось.

– Облиш, – категорично мовив Богдан. – Параноїком зробиш. І сам станеш.

– Про береженого ти ж знаєш…

– Я й про конвой знаю.

– Тобто?

– «Береженого Бог береже, а небереженого конвой стереже», – видав по-ораторськи Лисиця. – Знайомий один так