Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

249
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: Детективи.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 56 57 58 ... 112
Перейти на сторінку:
трохи вищий за гостя. Дрібниці, але інколи долю битв вирішують саме вони. Недовго думаючи, професор з усього духу вгатив суперникові лобом по переніссю. Вийшло смачно. І – несподівано. Для обох. Пролунав хрускіт. Чи то тільки так здалося? Але тиск ураз ослаб. І «клієнт» почав осідати. З носа пішла кров. Лисиця відпустив зіпсованого нахабнофейсого. Правда, зараз фейс був зовсім іншим. Нападник упав на підлогу. «Ваше слово, товаришу “шмайсер!”» – вибухнула наступна думка. Вихопив. І, слава Богу, вчасно. Бо стильний чювачьок уже планував підмінити «колегу». Він, теж із ножем, розпочав, очевидно, «план “Б”», рішуче кинувшись на Богдана. Але той, після першого фул-контакту, вже готовий до всього. І без роздумів відповів пострілом. Той гахнув несподівано гучно. Дідько! Оглухнути можна! Кімната ж невелика! Вуха одразу заклало. Легка контузія. Не менше. Але про це зараз не думав. Оцінював ситуацію. Життя ж на кону.

Куля влучила «гостеві № 2» у груди. Він схопився за рану. Випустив ножа. Той брязнув об кахлі. Після нього впав і хазяїн. Але не так дзвінко, як ніж. Різні вагові категорії. Та й матеріал, з якого зроблено.

Богдан підхопив сумку і, перестрибнувши по черзі через «перешкоди», опинився за дверима. Зачинив. Вискочив до кімнати. Почав діставати мобільний. Руки трусилися й не слухалися. Гнів на самого себе наростав. Чи, може, то переляк? Але тіло й справді стало некерованим. І телефон упав. Богдан злякався, що той «здохне». І підмогу викликати не буде чим. Про те, що можна вибігти в коридор, не додумався. Переляк паралізував мозок насамперед.

Підняв апарат. Той, слава Богу, «подавав ознаки життя». Професор зрадів. Сяк-так набрав Олену. Почав слухати зумер. Нудний механічний звук підказував, що з Лисицею поки говорити ніхто не хоче. Хотілося вірити, що це лише поки. А раптом…

– Алло, – сонним голосом відповіла дівчина, але відразу ж стурбовано запитала: – Що трапилося, Богдане?

– Скучив, – спробував пожартувати професор. Це для нього зараз непросто. – На мене напали.

– Хто? Де? – ураз запрацювали професійні інстинкти в Олени. Лисиці навіть здалося, що вона підвелася на ліжку.

– У готелі, – стримував тремтіння голосу Богдан. – У моєму номері.

– Ти цілий? – злякано поцікавилася капітанша.

– Ще не перевіряв, але начебто так.

– Слава Богу!

– Пришли сюди наряд. Хай розберуться з цими візитерами. А… І «швидку» теж. Підлатати декого треба.

– Ти мене обманюєш? – жахнулася Олена. Лисиця почув, що голосом дівчини керував острах. Записався в стильні топ-менеджери. – Скажи мені чесно. Тебе поранили? Щось серйозне?

– Та ні-і-і-і, – затягнув психотерапевтично професор. – У мене все «ґут». Це для «гостей».

– Слава Богу! – знову подякувала Всевишньому дівчина.

Лисиці стало приємно. Кожному мліє серце, коли про нього хвилюються. А коли ще й така красуня. Відчуваєш, що чоловіком бути шикарно. А шикарним – ще краще! Бо шанси – теж шикарні.

– Точно, – підтвердив Лисиця. – Тут без нього не обійшлося.

– Чудово, – трошки заспокоїлася пані капітан. – Зараз викличу. А ти замкнися… забарикадуйся… заховайся… Зроби щось, щоб усе було добре. І… бережи себе.

– Не хвилюйся. – Богдан говорив упевнено. Відчував, що все вже позаду. Ну, все «станом на сьогодні». – І скажи, хай наряд там пластиліни не мне. Я цих клієнтів обох вирубив, але не знаю, чи надовго.

– А ти герой…

– Угу. Двічі.

– Чому двічі?

– Напали ж двоє.

– Зрозуміло… Гаразд. Викликаю наряд. Тримайся.

Телефонна Олена зникла. Лисиця заховав «Nokia» до кишені. І, виставивши пістолет, рушив до «гостей». Як там вони, збиті льотчики?

Обидва лежали непритомно. У вищого футболка набралася крові. Дідько! Ще вмре, не доведи, Господи. Цього ще бракувало. От же ж не мала баба клопоту…

Нахилився й нервово почав шукати на кисті пульс. Своє дихання заважало. Здавалося надто гучним. І свій пульс. Гупало в руках, ногах, голові. Наче найнялося. Помовчало б! Почав робити вдихи й видихи значно рідше. Може, й пульс почне підгальмовувати? Але ідея не спрацювала. Хіба що на нуль цілих одну соту.

Біс із ним. Можна затримати дихання. Вдихнув і – не видихнув. Та-а-ак! Зосередився. Уважно «прислухався» пальцями. Кілька спроб і – є! Знайшов. Нарешті! Відчув ритмічні поштовхи. Хух! Живий. Слава Господу. «Мотор» не заглух. Працює. Молодець, джентльмен удачі. Правда, з удачею сьогодні в тебе трохи не зрослось. Чого не скажеш про професора. Цей – на коні. Білому. Буцефалі[101]. От тільки корона імператорська трошки тисне.

Після розмови з Оленою та знайдення пульсу у «претендента на жмура» Богдана стало попускати. Не так щоб дуже, але… Почав мислити розумом, прогнавши із «центру керування польотом» серце. І розум одразу ж запрацював. Перше: треба убезпечити себе. Після того, що Богдан зробив із цим «гостем», той точно захоче порахувати всі професорові ребра. Чи навіть – і щось крутіше. Правда, тільки тоді, коли професор «жуватиме носову рідину». Але цього він робити не збирався. Узяв тонкий рушник. Скрутив. Перевернув «джентльмена» на живіт і зв’язав руки. Перевірив. Тугувато. Але хай терпить. Сам причалапав у такі гості. Ніхто ж не звав. Товстий рушник запхнув під футболку, до рани. Перестрахувався. Нехай. Щоб було кому розповідати ментам про цей нічний карнавал. Жарт, звісно… Але… Жмурик тут нікому не потрібен. Тим більше – два. Швиденько почав «обслуговувати» іншого гостя. У того кров уже не йшла. Закінчилася? Ха-ха-ха! Зараз сміх – як ковток повітря. Таке пережити. Але ж не тільки пережив. А ще й так усе провернув, що й голова на плечах лишилася, і клієнтів для Олениної контори на купу поскладав, «ударник капіталістичної праці». Хе! Прямо герой для заводської стіннівки…

У нижчого закривавлене обличчя. По носу ж «вигріб». Гм… Естетики небагато. Але… Слабакам тут не місце. Таке життя.

Цьому руки зв’язав поясом від халата. Теж туго. Перевірив. Ніби добре. Узявся «транспортувати». По черзі витягнув обох у коридорчик. Ох, і важкі ж, наче мішки зі свинцем під зав’язку. Допоміг би хто. Ледве впорався. Тепер – нехай лежать. Чекають на людей у білих халатах. Вони зараз для них – єдині боги. Янголи порятунку. Обов’язково повернуть до життя. Щоб потім передати демонам у погонах…

– Ти труп, – прохрипів один із гостей. Той, що з розбитим носом.

– А може, ти на себе в дзеркало глянеш? – присів біля нього професор, радий, що вчасно «пов’язав» візитерів. Вони хоча й поранені, та все одно. Будь-якого вибрику чекати можна. І – на лихо – дочекатися. – Можу принести. Але, боюся, думку поміняєш. Якщо дивитися не розучився.

– Приколи твої мені до дупи, мудодзвін, – простогнав «гість». – Ти серйозно вляпався, чувак. Ти ж не шариш, які в тебе проблеми. Сьогодні тобі просто масть привалила[102]. Не можу в’їхати, як це в тебе вийшло. Нам навтирали, що там реальний ботан. Очкарик. Лох конкретний. Ну, ми й розслабились, чорт би тебе забрав.

– Хто сказав? – наблизився Лисиця. – Хто-о-о-о?! – визвірився.

– Хто треба. Тільки не горлопань, – скривився співрозмовник і спробував поворухнутися, щоб хоч трохи змінити позу. – Балда тріщить…

– Чому мене наказали поставити на ножі? Кому я тут дорогу перейшов? – Лисиця запитував, граючи наївного, але йому здавалося, що відповідь він уже знає.

– Мені це по барабану, – проскрипів поранений. – Я людина маленька. Сказали – роблю. На кого пальцем тикнуть, того й нахромлю на перо. Без базару. А носа нікуди не пхаю. Щоб не обрізали.

– Зате зламали.

– Хто ж знав, що тут таке мочилово?[103] – невдоволено промовив «гість № 2». – І ти зробиш нам козлячу морду[104]… А носа зламаного можна й підрихтувати.

– Упакують на кілька років – там не до рихтування.

– Не твоя печаль, – визвірився зв’язаний. – Розберуся. Ти за себе тремти. Недовго тобі вже земельку топтати. Замочать.

– Мсьє Нострадамус? – Лисиця грав, але відчував, як липка тривога знову розливалася навколо серця. І зупинити це не міг.

– Та по хріну мені твої «базари»! – смикнувся співрозмовник. Якби він не зв’язаний, то зараз би…

– То навіщо ж ти почав говорити?

– А щоб ти «масу давити»[105] спокійно не міг. І трясся денно і нощно. Щоб маклабан твій постійно кипів від того, що скоро віддаси Богу свою паскудну душу.

– Мені вона поки й самому потрібна, – відповів професор. – Та й

1 ... 56 57 58 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"