Віктор Миколайович Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

У ході ратифікації угоди депутати сейму не лише відкинули вимоги гетьманського уряду щодо розширення території й повноважень Великого князівства Руського, а й суттєво їх обмежили. Сенатори і земські посли вилучили з угоди всі ті положення, які викликали протести шляхти та католицької церкви. Зокрема, церковна унія не ліквідовувалась, а вирішення релігійних проблем відкладалося на невизначене майбутнє. Виняткову привілею православної шляхти на посідання державних посад у князівстві було залишено лише для Київського воєводства, а у двох інших — Чернігівському та Брацлавському — посади мали обіймати поперемінно православні та католики. Вилучено було й положення про власну монету (у Києві мав бути закладений монетний двір, на якому передбачалось биття грошей однієї якості й матеріалу із королівською особою). Передбачалося, що по смерті гетьмана стани Великого князівства Руського обиратимуть не його наступника, а лише чотирьох кандидатів, з числа яких король здійснюватиме призначення.

Аби якимось чином згладити негативну реакцію української старшини від цих малоприємних нововведень, сейм затвердив нобілітацію понад 30 козаків, які відтепер ставали повноправними шляхтичами; надав цілому ряду старшин жалувані грамоти на маєтності. Проте, зважаючи на стан суспільного бродіння в Україні та подальшого визрівання конфлікту між заможною козацькою старшиною та козацькою біднотою, королівська щедрість насправді являла для Виговського та його оточення радше смертний вирок, аніж подарунок долі.

Внесені при ратифікації зміни вкрай негативно позначались на привабливості ідеї утворення Великого князівства Руського серед українського козацтва й шляхти. Ознайомившись із привезеними гінцем короля змінами до угоди, Виговський з безнадією констатував: «Ти зі смертю приїхав і смерть мені привіз». І дійсно, було очевидно, що гетьман прорахувався у своїх політичних комбінаціях: нова Річ Посполита трьох рівноправних народів виявилася Колосом на глиняних ногах. Колос упав, і слідом за ним мав впасти і його творець. Крім того, воістину данайськими дарами виявилися для гетьмана та його оточення щедрі королівські пожалування, якими Варшава намагалася компенсувати збитки, завдані Україні в цілому. Коли умови ратифікованої сеймом угоди та розміри отриманих кланом Виговських пільг і пожалувань стали відомі широкому українському загалу, проти гетьмана не лише знову збройно виступає до цього принишкла опозиція, а й він втрачає підтримку й серед своїх колишніх прибічників. Утім, доля розпорядилась таким чином, що, перш ніж втратити владу, Виговський мав насолодитись найвеличнішою у своєму житті перемогою...

«Густо поля встелили трупом і рідко хто втік до табору».

Конотопська битва 1659-го

«Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву...» Процитовані рядки історичного твору відомого російського вченого Сергія Соловйова ще десять років тому можна було б відправляти на засідання клубу «Що? Де? Коли?», будучи абсолютно певним, що навряд чи ерудитам пощастить відповісти на запитання: «Хто ж був тією страшною силою, що наприкінці 1650-х рр. в один день винищив цвіт російського війська?» І навіть підказка на кшталт: «Чи, бува, не українське військо це вчинило?» — навряд чи зменшило б ваші шанси на перемогу в грі проти членів клубу.

Упевненість у цьому вселяло хоч би те, що про цю битву, яка відбулася лише через п'ять років після «вікопомного акту возз'єднання українського народу з братнім російським народом», не згадувалося в підручниках, про неї намагалися не говорити і в науковій літературі. Вельми прикметне, що навіть у народній російській пісні «Под городом под Конотопом», де оплакується смерть російського князя-богатиря Семена Пожарського, котрому «пропели петье вечное» саме після цієї битви, жодним словом не згадується про «заслуги» православного Війська Запорозького в безславній гибелі царських ратників. Уся провина перекладається на татар, калмиків, башкир, котрі «кабы черныя ворони» насідали на православних. А поза тим саме війська гетьмана Виговського за допомогою кримського хана Мехмеда IV Ґерая влітку 1659 р. здобули під Конотопом переконливу перемогу над царськими військами на чолі з воєводами князями М. Трубецьким, С. Пожарським, С. Львовим.

«З тої поразки міг утекти... хіба той, хто мав крилаті коні» — так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п'ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало майже стотисячне царське військо. Лише покладаючись на божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії.

Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз'їзд супротивника. А 29 червня, якраз в День святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам'ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.

Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини XVII ст. За літописними відомостями, на Конотопському полі полягло від 14 до 40 тисяч царських ратників. Сучасні російські дослідники, намагаючись применшити масштаби конотопської ганьби царської армії, оперують показниками у 3—5 тисяч. Поставити крапку в цій «війні цифр» заважає брак достовірної