Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

аж ніяк не вистачить, аби відмитися після ночі, проведеної на Флюґметет. Хай там як, але в Еліаса все ж таки кращий вигляд, ніж у дівчини. Незрозумілого кольору сукня звисає клаптями, поділ наполовину відірваний і волочиться як хвіст. Волосся закошлатилось, а бліда шкіра місцями понабрякала.

18.

Еліас добре запам’ятав номер дому і знаходить його браму внизу коло води. Він стукає — спершу обережно, а тоді сильніше, і двері прочиняє прислужник. Швидко заткавши носа пальцями, нерозбірливо питає в Еліаса про його справу. Хлопця хитає, а на чолі проступає хворобливий піт. У горлі дере підступний кашель, який не заглушити придушеним бухиканням.

— Хочу дещо продати…

Служник швидко киває і, не промовивши ні слова, залишає їх чекати.

— Мусить бути такий лікар, який знову зробить тебе вродливою, вродливішою за Клару. Але це дуже дорого. Ртуть, болиголов, чисті пов’язки, ліжко в кімнаті, прокуреній ялиновим гіллям… Щонайменше тридцять ріксдалерів, а то й удвічі більше. Якщо в нього є гроші, щоб обклеїти нашими обличчями кожну криницю в місті, значить він здатен заплатити за тебе тридцять ріксдалерів.

Із коридору долинають чиїсь кроки. Еліасу так зле, що він мусить спертися об стіну будинку.

— Там, усередині, тепло і є їжа. Не знаю, навіщо ти їм, але хіба там може бути гірше, ніж зі мною?

Еліаса знову починає хитати. Хлопець марить і всміхає­ться.

— Лікар виріже ножем усе негарне, щоб на його місці відросло нове і красиве. Ти станеш вродливою, і хтозна, може, в тебе закохається сам принц Фредрік, і ми житимемо щасливо до кінця наших днів…

Коли знову відчиняються двері, Еліас бачить якесь дивне обличчя. Важко сказати, усміхається воно чи ні.

Хлопець простягає розмоклу афішу, що перетворилася на розлізлий шматок паперу. Рисунок заледве видно, фігури розпливлися, наче двоє привидів у тумані розмазаного чорнила.

Четверта частина

Спочинь коло джерела

Осінь і зима 1795 року

Знедолене серце

нарешті спочине

в обіймах у смерті.

Життя посилало

одні небезпеки:

убогість і голод,

недолю й страждання,

безумні жадання.

Та мукам настане кінець,

і гріб їх зведе нанівець.

Карл Ліндеґрен (1795)

1.

Кардель танцює з Петтером Петтерссоном у ­сяйві місяця на березі Лонгольмена. Мікель змахує піт, що заливає очі, і змушує неповороткі ноги іти в атаку чи відступати. Тіло корчиться, але, як не дивно, продовжує рухатися. Темні постаті довкола видають себе вогниками люльок, однак Кардель на них не відволікається. Щомиті з темряви вистрибує батіг і, мов постріл із мушкета, лунко ляскає коло голови, аж у вухах дзвенить. Петтерссон міняє руку і б’є правою, Кардель ухиляється, нахилившись уперед, від чого різко прострілює в поясниці. Тоді завдає удару дерев’янкою, але хибить. Наступного разу обоє вціляють — Кардель відчуває, як по шиї періщить плетений шкіряний батіг, від напруженого плеча відскакує твердий кулак, а його дерев’яний п’ястук влучає у щось м’яке.

У куксі пече вогнем, а Петтерссон видає стогін.

Битва набуває ритму: суперники сходяться, обмінюю­ться ударами і відходять, аби оцінити завдану шкоду. Кардель аж зубами скрегоче від несправедливості. В інший день він би бився краще. Кінцівки не слухаються, тіло мляве, удари неточні. Мікель і сам не розуміє, чому досі стоїть на ногах, чому Петтерссон його ще не прикінчив. Уся ця затія починає нагадувати гру в кота й мишу.

Відчуття притуплюються, тіло на смерть б’ється за виживання. Це дарує певну свободу, Карделю добре вона відома. Рівна боротьба м’язів і сили, а не куль, пороху чи примх долі — так змагаються лише боягузи. У такій бійці, як сьогодні, немає місця сумнівам, є лише одна проста і чітка мета. Зникають усі «чому», залишаються тільки «як». Мікель шкіриться чи то від судоми, чи від екстазу боротьби і розпалу хижацьких інстинктів.

Він б’ється так, як йому зручно, не заради видовища. Добре зважує кожен рух і береже сили. У війську, бувало, кадети перетворювали поєдинок на ритуал: виструнчені підтягнуті молодики із флоретами[34] дріботіли, поклавши одну руку на стегно. Мікеля нудило від цих збочених ігрищ людей, які досі вірили, що смерть на полі бою велична, сповнена честі і дуже, дуже далека. Вони ще не бачили, як могутні чоловіки плачуть і кличуть маму, запихаю­чи власні кишки назад до живота.

Рани печуть від солі, що випаровується з поту, відволікаючи від потужнішого болю. Кардель уже давно чує якийсь дивний, не сповна зрозумілий звук. Хтось невтішно схлипує і жалібно завиває. Невже це сам Мікель? Та ні. За якийсь час стає ясно, що це Петтер Петтерссон. Сльози застилають очі поволокою, Мікель підходить впритул і завдає останнього удару. Б’є від самого стегна, закручуючись вихором і мало не сліпнучи від сяйва місяця. Водночас ліва рука спалахує, наче потрапивши в доменну піч. Цього разу сіль якась не така, як від власного поту. Мікелеві чимось захляпує обличчя, і губи впізнають смак заліза.

Велетень падає. Мікель підповзає ближче, забиваючись об каміння. Навчений власним гірким досвідом, він ще не вірить у перемогу. Вилазить на тушу Петтерссона і прислухається до його легень, здоровою рукою шукаючи сон­ну артерію. У грудях переможеного ще якийсь час щось клекоче і хрипить. Пальці Карделя намацують слабкий пульс, та важко сказати, чи він насправді належить Петтерссону, чи, може, це просто відлуння його власного серцебиття. Та за якусь мить усе стихає, кров у жилах чоловіка, який лежить під Мікелем, холоне й гусне.

Знесилений та безвольний Кардель так і лежить, обій­нявшись із Петтерссоном, наче з коханцем. Поєдинок завершений, запал і бойовий дух вивітрилися, залишивши по собі біль. Рани, яких спочатку він навіть не відчував, перетворюються на суцільний нестерпний біль.

Мікель відчуває на собі чиїсь руки і відмахується, відбиваючи невидимих у темряві ворогів. Аж раптом згадує, що дещо забув, що його завдання ще не повністю виконане. Просовує занімілі пальці під куртку Петтерссона і крізь гепання пульсу відчуває шарудіння паперу. Тоді зіжмакує свою знахідку в кульку, щоби помістилася в кулаці.

Карделя піднімають, ставлять на ноги, і, підпираючи, ведуть геть.

2.

Щойно Еміль опиняється біля Слоттсбакена, як його доганяє констапель.

— Маленький привиде, я саме тебе і шукаю. Знайшли ще одне тіло, неподалік від попереднього. Цього разу труп залишили коло церкви Святого Якуба.

На цвинтарі вже зібралося невелике товариство. Поруч із пастором у чорній сутані присоромлено втупився у землю якийсь хлопчак. Збоку, звиклі триматися на віддалі, стоять два гробарі, спираючись на ноші. Вінґе впі­знає їх. Надворі вогко, тож усі мерзнуть, а найбільше хлопчак, який, вочевидь, знайшов тіло і сповістив поліцію.

Вінґе дістає з кишеньки жилета годинник фірми «Бюрлінг». Стрілки показують декілька хвилин по сьомій. Еміль порівнює час із годинником на вежі й виявляє, що його «Бюрлінг» спішить на двадцять хвилин. Спеціальним ключиком, підвішеним на ланцюжку, переводить стрілку й накручує пружину до краю. Пастор тим часом нетерпляче переминається з ноги на ногу і потирає