Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

плечі. Нарешті Вінґе завершує свої справи і повертається до священно­служителя. Тому навіть не доводиться ставити запитання — він усе розповідає сам.

— Це Марк знайшов тіло. Грішна душа, вочевидь, заснув на варті, бо каже, що взагалі нікого тут не бачив. То як так може бути, Марку? Спочатку на цвинтарі спокій і тиша, аж раптом ні з того ні з сього з неба падає труп? Господи, і за що нам така кара? Ганьба на все місто! Із таким вартовим, як ти, треба славити Бога, що місто ще не згоріло вщент ще гірше, ніж Копенгаген. Затям собі твердо: цей недогляд позначиться на твоїй платні.

Тіло накрите старою альбою[35]. Вінґе відгортає білу лляну тканину. Хлопчик, а за ним і пастор скрикують і відвертаються. Гробарі, як знавці справи, навпаки — допитливо витягують шиї. Тіло належить хлопцеві — білявому і трохи старшому від того, якого він бачив позавчора у церкві Святого Івана. Хлопець лежить горілиць зі схрещеними на грудях руками, на обличчі такий спокій, наче він приліг відпочити і заснув під час молитви. Ілюзію порушує блідість шкіри і смертельна рана. Сорочка порвана, краї дірки закривавлені. Вінґе обережно відриває засохлу тканину і бачить у правому боці серед сплетіння ребер рану такої самої форми. Коло трупа лежить металевий інструмент — чорний і трохи довший за руку, з одного боку розплесканий, а з іншого — загострений.

— Це ви його так поклали?

Хлопчина мотає головою.

— Ні, пане. Саме таким я його і знайшов. Тіло залишав лише на хвильку, щоби задзвонити в малий дзвін. Приніс із захристії альбу й накрив труп.

Пастор змірює хлопця суворим поглядом.

— Альбу вже, мабуть, не відіпрати…

Вінґе підвищує голос, аби почули гробарі:

— Допоможіть перевернути його на бік.

Грубі ручиська гробарів навдивовижу точні й обережні. Перевертаючи тіло, чоловіки щось бубонять, мабуть, лаються і бурмочуть молитви. У кожного ремесла свої звичаї та забобони. Еміль сідає навпочіпки і встановлює, що кратер рани ліворуч від хребта. На землі крові немає. «У вусі»,— пошепки підказує Сесіль.

— Той, кого ви прозвали Ісусом із Кунґстредґордена… він і досі у трупарні церкви Святого Івана? — питає Еміль.

Старший гробар киває.

— Так. Юакім мав викопати яму, але в нього розболілася спина. Добре, що спека вже спала. Хай би хто взявся за лопату, його треба закопати ще до вечора.

Молодший нервово мнеться, поки Вінґе мовчить.

— Я маю на увазі Ісуса, а не Юакіма.

Вінґе вказує на тіло.

— Віднесіть тіло до церкви Святого Йоганнеса й покладіть поруч з Ісусом. Дивіться, щоби тіло ніхто не мив, спершу я маю його обстежити. Я піду за вами.

Згорблені спини з ношами рушають уперед, минають Кунґстредґорден і чвалають далі немощеною дорогою. Праворуч з озера Трескет у Котяче море цебенить потічок, на березі якого рибалки спорожнюють сіті. Ще донедавна суха й порепана земля тепер геть просякла водою, і якщо робиш необережний крок із протоптаної стежки, нога провалюється у гливке болото. Літо, що, здавалося би, навіки взяло місто в облогу, закінчилося. Повітря важке, низькі хмари обіцяють ще більше дощів, а східні вітри несуть холод.

У трупарні на грубих настилах стоять ноші з тілами. Смерть все яскравіше розфарбовує Ісуса, якого досі не поховали, у свої кольори. Нижче торса тіло вкрилося плямами — від блідо-жовтих до багряних, на кінцівках клубочаться почорнілі вени, а з рани у грудях жахливо тхне. Поруч лежить інше тіло, й Еміль береться оглядати його одяг — простий і зношений, бідняцький, але не жебрацький. Сорочка подекуди чиста, видно, що її щотижня прали. Штани залатані там, де тканина витерлася і розійшлася, рясніють старі й нові шви. Заклякле тіло неможливо зрушити з місця, тож Еміль просить подати гострий ніж, розпорює по боках сорочку та штани і поступово стягує їх із трупа. Підносить одежу до носа, принюхується, і дійс­но — крім запаху дощу, землі і крові пахне ще чимось. Сорочка і штани просякнуті димом.

Сесіл радить обмацати кисті рук. Еміль обережно розгинає затиснуті кулаки. Пальці та долоні, вкриті грубою, звиклою до знарядь праці шкірою.

Еміль робить крок назад, щоби бачити обидва тіла одночасно. Хлопець праворуч молодший, хоча й не набагато. Вони могли би бути товаришами. Один білявий, другий чорнявий, той, що старший — міцніший і м’язистий, майже як дорослий чоловік. Вінґе відступає у бік, аби сконцентруватися лише на новому мерці. Натискає пальцем на його груди — шкіра не біліє. Отже, смерть забрала хлопців майже одночасно.

Сесіл зауважує, що кров у паху та на стегнах юнака — не з колотої рани. Еміль даремно шукає на тілі ще одну рану, а тоді довго стоїть і мовчки киває сам собі в такт мушиному дзижчанню. Його погляд ковзає з паху лівого тіла на груди правого. Вінґе ступає ближче, щоб порівняти свої спостереження, потім прикладає руку до чола й відвертає­ться.

Він на хвильку виходить із трупарні, по вінця набиває люльку тютюном, густо розсипаючи крихти тремкими пальцями, і просить жарину. Глибоко, аж булькотить у чубуку, затягується і повертається назад. Пальцями прочісує кучеряве волосся і врешті знаходить те, що шукав. У світлі з вікна зблискують і переливаються різними барвами дрібні уламки дзеркала. Сесіл, зі свого боку, припускає, що хлопець упав на свій меч.

Отже, поряд з Ісусом лежить його Юда.

3.

Тюко Сетон походжає туди-сюди, човгаючи ногами. Булін із побоюванням позирає на дорогий килим.

— Наберися терпіння!

— Але в чому справа?

Булін переставляє хвору ногу зручніше, криво посмі­хаю­чись.

— Немає жодного сумніву в тому, що вистава здобула успіх. Після першого акту ніхто нічого не зрозумів. Другий акт спричинив справжній фурор. Це було незабутньо й ні на що не схоже. Але третій акт… Я до останнього сумнівався, але все склалося якнайкраще. А фінал, коли юнак встав із калюжі, здавалося б, із мертвих, і з пробитими грудьми зійшов у партер? Не знаю, чи ти звернув увагу, але дехто із глядачів до останнього були переконані, що це просто шахрайство з буряковим соком і дешевими фокусами. Вони підходили до хлопця впритул, торкалися і власноруч пересвідчувалися, що кров справжня, а серце ще б’ється. Вочевидь, метал застряг якимсь особливим чином і зупинив собою кровотечу. Яка гра, яка сила волі й дух! Біблійні страсті в людському виконанні. Ніхто й ніколи не заслуговував таких овацій, як той юнак!

Сетон нервово киває.

— То в чому ж справа, раз усі задоволені?

Булін потирає руки, щоб повернути зморщеним долоням чутливість.

— Твоя роль здалася… дещо своєрідною. Ніхто не зрозумів, навіщо ти потрощив дзеркала наприкінці другого акту. Багатьом здалося, що це не частина вистави, а спонтанне діяння, і що все відбувається не завдяки тобі, а радше всупереч. Точаться суперечки про твої мотиви. Ти зіграв на руку недругам, і вони, скориставшись нагодою, закидали тебе брудом й обізвали божевільним. Хитріші аргументують тим, що не можна довіряти геніальному розуму, який породив ідею, що виходить за будь-які рамки, у тому числі і за рамки нашого ордену… Ще трохи вина?

Сетон простягає келих, а Булін, наливаючи зі срібного дзбана, користується паузою і змінює тему.

— Але ж не все так сумно. Панночка Кнапп, яку так розшукує надокучливий пальт, перебуває під надійною охороною у твоєму покої. Можна припустити, що вона стане